21.4

– Курочкіна, ти ночувала в «Імперіалі» з двома іноземцями?! – Ніякі відсотки і ризики її не цікавили. – Ну ти й безсовісна! Він тобі шиншилу подарував, а ти… Шукаєш принца, так? Слухняного, як той, – вказала на Тіна, – і гарненького, як цей? – тицьнула пальцем у Шарашку. – Дурепа! Такий чоловік за тобою бігає, а тобі кохання заманулося? Правду Аглая Іванівна говорила: ти – як твоя ма… А-а-а!

Підлетів блакитний «Жигуль» і облив її з калюжі з ніг до голови.

– Дитинко, коли тобі телефонує батько, потрібно відповідати на дзвінок, – крізь зціплені зуби процідила шаєннка середніх років, що сиділа на задньому сидінні.

– Що з ним? – Віта миттю забула про Машу.

– З ним? – Жінка висунулася з вікна. – Нічого. Я його ніколи не бачила. А ось із твоїм Віктором все дуже сумно.

«Досить називати його «моїм Віктором»!» – роздратування рвалось назовні.

– Його вб’ють із хвилини на хвилину. Якщо тобі це цікаво, зазирни в Прирічковий парк. Не віриш? Купи ранкову газету і переконайся, що фінал близький.

Шаєннка вийшла з автомобіля і зникла в натовпі.

– Ви її знаєте? – Наталя переводила погляд із Шарашки на Тіна, ігноруючи Віту. – Вдерлась дикою кішкою… У мене ледве серце не зупинилось!

– Ой! Олександра Петровича підстрелили! – Маша в передчутті апетитної плітки часом могла вловити саму суть проблеми. – Вночі, в його ж квартирі! – Вона жадібно ковтала статтю на першій шпальті. – Який жах!

«Якщо нічого не зробити, в вечірніх газетах з’явиться ще одна сенсація», – Віта була готова запанікувати.

Судячи зі стурбованого вигляду іносвітців, вони розділяли її побоювання.

***

24 березня, 08.00

Прирічковий парк

Лід давно зійшов. Зрідка пролітав сніг і швидко танув, незважаючи на мінусову температуру. В Прирічковому парку не було перехожих – огидна погода розігнала всіх любителів природи в теплі затишні приміщення. Бруд, що заполонив береги річки, теж відвертав гуляк. Лише проліски, колись висаджені на квітниках і не під корінь знищені відпочивальниками, тішили око зворушливою білиною.

– Тоді було набагато гарніше.

Віктор байдуже знизав плечима.

– Не помітив.

Кричали ворони – з якогось часу вони почали гніздитися на високих тополях в південній частині парку. Від їхніх хрипких голосів розколювалась голова. А, може, причиною була велика шишка на потилиці, що нила з учорашнього дня…

– Вгадай, чому ми тут.

– Я бачив газети, Жені. Мені телефонував адвокат. І в поліції цікавилися моїм розкладом.

Женев’єв розреготалася – зло, неприємно, зовсім як одна з тих чорних птахів вдалині.

– Хочеш, щоб я тебе обшукала? Милий, ти такий передбачуваний!

– У мене немає кулона.

Вона збила Віктора з ніг. Вкрита кіркою льоду грязюка обпекла його зранені руки, удар об землю гострими голками відгукнувся у хребті.

Віктор не витримав, застогнав.

– Дорогий мій, я не жартую. Розумієш? Сьогодні ти зробиш те, що я хочу. Вийдеш ти звідси чи ні, я сама поки не знаю. Залежить від настрою. Від мого настрою, Вікторе! Від того, чи вдовольниш ти мою цікавість. І від кулона, звичайно ж. Милий, я стомилася чекати. Або ти будеш слухняною шавкою і гавкатимеш тільки за командою, або мені доведеться розважати себе самостійно. Ха-ха! Погодься, для нас обох перший варіант кращий.

– Ти схожа на свою матір…

Жені вдарила його носком чобота під ребра. Гидливо обтрусила бризки бруду, що заляпали халяву, вперла кулаки в боки.

– Який же ти жалюгідний!

– Жені… Просто вбий мене… Або йди до біса!

Женев’єв присіла біля Віктора, легко торкнулася пальцями зарослого щетиною підборіддя.

– Я розкусила тебе. – Лагідно погладила по щоці. – Говори що завгодно, Вікторе, – більше я не помилюсь.

– Ти десять років спостерігала за мною. За моїми коханками, за друзями, за діловими партнерами… Підсилала брата, нагадувала про себе… Оберігала, Жені! Так, я знаю про Марину! Знаю, що вона знищила б мене, якби прожила трохи довше. Думаєш, я повірю, що саме сьогодні твоє терпіння закінчилось? Що вчора ти любила, а сьогодні ненавидиш?

Женев’єв опустилася на коліна, притулилась губами до губ Віктора в прощальному поцілунку, більше схожому на укус.

– Жені…

Вона сплюнула кров. Його кров… Витерла губи тильною стороною долоні, задумливо подивилася на широку червону смугу, що забруднила її шкіру.

– Ти дика…

Маленький кулак врізався Віктору в кадик.

– Тобі це подобалося! Забув? Чи прикидався? Вікторе, дорогий, ти ж завжди прикидаєшся! Але я не дарма наглядала за тобою. Твій секрет розкритий, мій переможцю. Твій страшний ганебний секрет, через який я, дурна, не знаходила спокою! Знаєш, що мене бісить найбільше? Я присягнулася, що ти ніколи не будеш щасливий! Я заважала тобі… Дурепа! Як я могла бути такою сліпою?! Віктор, Віктор, Віктор… Ти не здатен відчувати щастя, правда ж? Ти не здатний кохати! Не було сенсу прибирати твоїх жінок, тому що навіть пристрасна Іванка нічого для тебе не значила!