22.2

***

24 березня, 08.35

Прирічковий парк

– Дівчино, ви тут одна?

Жені гордовито підняла брову.

– У вас поганий зір, офіцере? – промовила холодно. – Співчуваю.

Поліцейський невдоволено насупився, прискіпливо оглянув берег і ретирувався, не знайшовши, до чого причепитись. Його увагу привернула купа сміття вглибині парку, проте тендітна дівчина зі злими очима навряд чи мала до нього стосунок. Не схожа вона ні на хуліганку, ні на наркоманку. Швидше, чиясь багатенька донька посковзнулася на стежці, забруднила дизайнерський одяг і сказилась через невдачу.

Женев’єв дочекалася, поки вдалині затихне звук мотора, потім припинила споглядати проліски і підійшла до високого сміттєвого бака біля огорожі.

– Розумний хлопчик. – Відкинула кришку. – Відчуваю, у нас буде зв’язний діалог. Хто їх викликав, га? Твоя дурна подружка чи моя люб’язна матуся? Без різниці, угу? Ну ж бо, покінчимо з цим, і я залишу тебе тут. Де він?

Віктор облизав розбиті губи.

– В кишені сорочки, – сказав, знаючи: Жені не повірить.

– Пам’ятай: це твій вибір. – Вона нахилилась до нього, вп’ялася короткими нігтями в шию. – Хочеш гратися, милий? Що ж, пограємось.

***

24 березня, 08.40

Прирічковий парк

Повз пройшов чоловік у поліцейській формі. Віта збиралась гукнути його, але Тін мовчки похитав головою.

Вона опустила очі. Все-таки її дзвінок не залишився без уваги. З поліції прислали когось, щоб перевірити. І той факт, що поліцейський спокійно йшов звідси, означав: чиясь інформація помилкова.

– Та шаєннка… Вона могла обдурити?

– У Лієланді – ні, тут… Хтозна.

– Але… Поліцейський і постріл…

– Або вихлопна труба. Впевнений, поліцейський не пішов би звідти, де стріляли. Все, землянко. Стій тут і не рипайся. Он лавочка, ось тобі соняшникове насіння… Чекай. Побачиш Жені – прикинься мертвою. Є двовідсоткова ймовірність, що це спрацює. Партнере?

– Зайду зліва.

Чоловіки зникли за деревами, залишивши Віту розгублено озиратися. Далекі невиразні голоси, крики вороняччя, приглушений шум автомобілів на шосе… Вона здригалась від кожного шереху, не уявляючи, що робити.

Пролісок, зірваний Шарашкою, холодив пальці. Віта поклала його на лавку і напружено придивилась до просвіту на горизонті. Вона ніколи раніше не була в Прирічковому парку, але припустила, що в тій стороні тече річка.

Заволав телефон, і пронизлива трель дзвінка налякала Віту більше за будь-які постріли.

Вона глянула на дисплей. Той, старий батьківський номер…

«Дитинко, коли тобі телефонує батько, потрібно відповідати на дзвінок», – згадалось недавнє зауваження гості з Шаєнни.

Віта прийняла виклик.

– Іди до них. – Цей голос вона не сплутала б ні з чиїм іншим. – Ти – останній елемент її зцілення. Не бійся, тобі ніщо не загрожує.

– Женев’єв? Навіщо я їй?

– Вона має зрозуміти, що залишає його на муки страшніші за розжарене залізо!

«Після такого «запрошення» тільки дурень не накиває п’ятами», – промайнула думка.

І все ж Віта зволікала. Стискала телефон і дивилась на річку.

Вона не могла втекти. Не так її виховували. Не ті книги їй читали, не на ті фільми водили… Було до нестями страшно, проте вона розуміла: піде зараз – ніколи себе не пробачить. Принципи, так… Дурниці, як сказала б будь-яка розсудлива людина.

Начебто все просто. Є той, хто заслужив покарання. Є та, що готова вбивати без розбору. Є ті, кому не подобаються трупи. І є слабка, ні до чого не здатна землянка, що може, якщо Віта правильно зрозуміла слова жінки з іншого світу, утримати Женев’єв від помсти.

– Не ходи туди.

Вона підскочила.

– Тіне! Ти повернувся?! Що там сталось?

– Поки нічого. – Іносвітець, як і раніше, суворо стежив за дистанцією. – Шарашка постарається все залагодити. З ким ти розмовляла?

Віта переказала недавній короткий діалог.

– Не слухай її. Навряд чи вона мала на увазі милосердя.

– Думаєш, хоче, щоб Жені прирізала мене на очах у Віктора? Розраховує, що ця картина зламає йому життя? А ризики? Що з ними?

– Менше десяти. Але… Я не довіряю Шаєнні. Там свої порядки. Кривава помста нікого не здивує.

Еге ж, інший світ – інші правила гри. Віта усвідомлювала це без жодних винятків. Ось тільки якщо її присутність могла схилити чашу терезів на користь Віктора, треба було скористатися крихітним шансом.

– Не зупиняй мене. Будь ласка.

– Він настільки важливий для тебе? – гіркота в голосі Тіна Віті зовсім не сподобалась.

– Для мене важливий ти… І Шарашка. Батьки, Наталя… Як мені дивитися вам в очі, знаючи, що я не здатна вчинити по совісті? Тіне, це ж те, що нас об'єднує! Пам’ятаєш, як ти пішов проти Шарашки, коли той помилився із замовленням? Ти не зміг залишитись осторонь! Прошу, дозволь і мені…