Глава 23.1. Не бійтеся вирішувати

24 березня, 09.30

Прирічковий парк

Віта відчула, як її руку стиснули міцні пальці Тіна.

– Ходімо звідси, – прошепотів він. – Все закінчилося.

Вона метнула швидкий погляд на Віктора, якому була потрібна чи то швидка, чи то ритуальні послуги.

– Ризики менше п’ятдесяти відсотків. У його ситуації це непоганий варіант. Іди за мною, добре? Більше ми нічим не допоможемо. – Тін відступив на безпечні три метри.

«Ми?» – Віта неохоче зробила крок до доріжки.

У Жені з’явилася магія… Питання в тому, як шаєннка нею скористається. І чи скористається взагалі? Таке враження, ніби вона більше засмутилась, здобувши бажаний амулет, ніж зраділа. У неї не залишилось причин затримуватися в цьому світі. Мрія майже збулась, однак фізіономія Женев’єв не виражала радості.

– Карте, тебе підіслала моя мати? – безбарвним голосом запитала шаєннка.

– Ти повіриш, якщо я скажу, що знайшов цю штуку в річці? – відгукнувся Шарашка.

Іносвітянка подивилась на Віктора, що знову відключився.

– Він не міг викинути кулон, – промовила переконано. – Це ж єдине, що утримувало мене і Ештара на відстані. Ні, досить брехні! Карте, будь чесним зі мною. Це вона, так?

– Я буду чесним, тому промовчу.

Женев’єв розсміялася – сумно, з легким глузуванням і насмішкою над собою.

– Що ж, цього разу матері не вдалось мене принизити, – заявила гірко. – А знаєш, що найсмішніше? Я віддам вам це. – Вона висмикнула амулет із руки Віктора. – Забирай, Карте. Дарую. Він був моїм по праву, тепер належить тобі. Використай його з користю. А я… Ти дозволиш? – Жені взяла з рук Шарашки інший камінчик. – Я візьму цей. Мамин. Сподіваюсь, вона лусне від злості, коли зрозуміє, що даремно позбулася зворотного квитка.

– Вона в нашому світі зовсім недовго, тому магія Шаєнни для неї ще доступна, – заради справедливості нагадала Віта.

– Але не в такому об’ємі, щоб відкрити портал, – тихо підказав Тін. – А через три-чотири місяці зв’язок розірветься остаточно.

– Вона сильна настільки, що протримається років зо два! – реготнула Женев’єв. – Але це проблеми вашого світу, а не мої!

Далеко за огорожею завила і стихла поліцейська сирена. Шаєннка проігнорувала цей звук. Схилилась до Віктора, торкнулася його щоки…

– Назви хоч одну причину, чому я маю йти без тебе, любий?

Він не поворухнувся. Його повіки були опущені, руки безвільно лежали в калюжі.

– Сто відсотків, принцесо. Я не брешу, – нагадав Шарашка.

– Я хочу забрати його з собою!

– Шаєнна вб’є його за тиждень. Нащо це тобі?

По обличчю Жені потекли сльози.

– Я так хочу!

– А я ні. Точніше, землянці це не сподобається. Засмутиться вона – засмутиться Тіолейн, засумує мій брат – мені буде зле. Уловлюєш зв’язок?

Женев’єв недовірливо подивилась на Віту.

– Ти була готова віддати кулон заради нього, – пробурмотіла, схлипуючи. – Ти теж його кохаєш?!

Шаєннка мала жахливий вигляд. Довге мокре волосся липло до щік, на губах червоніла чужа кров, очі недобре блищали, гострі нігті ніби цілилися в жертву.

Віта позадкувала.

– Ні! – спробувала виправдатись. – Просто…

Вилізлий на поверхню землі корінь уткнувся в п’яту, інша нога посковзнулась на мокрому листі. Віта змахнула руками, похитнулась назад… І виявила, що обійми – це не тільки приємно, але й корисно.

– Ні, – замість неї пояснив Тін. – Вона надто добра, нічого більше. Тобі не зрозуміти, Женев’єв Іроєн Лойс. Ти навіть не змогла розкусити того, за ким спостерігала цілих десять років.

– Про що ти, Тіолейне?

– Йди вже, подруго. – Шарашка ліниво потягнувся. – Час обіду, їсти хочеться… Передавай привіт рідні. А щодо Віктора…

Про плани щодо Віктора Віта дізнатись не встигла.

– Пробач, я трохи забувся. – Тін посадив її на лавку. – Заплющ очі… Все буде добре. Ти ж мені віриш?

Вірити-то вона вірила… Але провалюватися в незапланований сон не хотілось.

– Ти навмисне? – сказала тихо. – Щоб я не відчувала себе винуватою, якщо щось піде не так?

– Краще вини мене. Я витримаю.

Їй спало на думку, що сьогодні слово «кохання» звучало надто часто. Ось тільки кожен вкладав у нього своє значення. Шарашка – пристрасть, Женев’єв – контроль, Віктор – опіку… А для них із Тіном існував особливий варіант. Простеньке «заради тебе» – не показне, не двозначне, не вимогливе. Щире. Довірливе і чесне. Те, що Віта не проміняла б ні на які скарби. Те, від чого ледь не відмовилася.

– Не здумай мене покинути. – Вона стиснула теплу руку Тіна і опустила повіки. – Один раз я переступила через свої бажання. Обіцяю, другого не буде.

За хвилину Прирічковий парк осяявся спалахом.