Агентство "Шарашка та партнери"

Глава 24.1. Сміливо дивіться в майбутнє – від нього все одно не втекти

 

06 квiтня, 17.30

вул. Лісова – передмістя

Зовні почувся сигнал клаксона, обурено заволав хтось із перехожих, заскиглила собака. Через кілька секунд в Агентство увірвалася розпатлана, розчервоніла на сонці Наталя. Голосно стукаючи високими підборами, вона пройшла до столу, обдавши присутніх хвилею приємних квіткових парфумів, і кинула на нього тонку папку.

– Киш! – змахнула ворону геть. – Шарашко, я можу зрозуміти і пробачити будь-збочення, але свою пернату подружку краще тримай від мене подалі. Так, потрібні твої підписи, ксерокопії документів і… Ага, і хто-небудь в курсі, що таке «V.G. Corporation»і чому вони поповнили наш рахунок на… Скільки тут нулів? В очах рябить, неможливо порахувати.

«Ми не візьме ці гроші», – зібралася категорично заявити Віта, але передумала.

По-перше, пам’ятала: минулого разу після відмови від винагороди її життя перетворилося на казна-що. По-друге, як не крути, конкретно зараз рішення приймав глава Агентства і її думка цікавила його в останню чергу.

– Землянко, не дивися такими скорботними очима. Як би ти не страждала, я не поверну ні копійки, – ніби на підтвердження її думок заявив Шарашка. – Твій Віктор оцінив своє життя в… Хм, точно рябить від нулів… Загалом, на собі він не економить, і ми не будемо. Але тобі як найсумнішій стороні надається право першої витрати. Отже, що ми купимо вже сьогодні?

– Папугу, пальму в діжці і фотошпалери, – видала Віта на одному диханні.

Наталя, що поправляла легкий весняний шарфик, поперхнулася повітрям.

– А мені намисто з перлів, будьте люб’язні, – пробурмотіла, відкашлюючись. – Потрійні понаднормові і аліменти, тому що через одну противну ворону мене покинув чоловік. Ворона, до речі, теж, але я на неї не ображаюся. Е, я правильно зрозуміла, що це, – вона вказала на птицю, – тепер оселиться тут? Є шанс, що воно стане людиною і йому знадобляться документи? Мій знайомий пропонує серйозну знижку. Нікому не потрібна інша особистість, водійські права, підставна фірма? У нього там щось на зразок рекламної акції: купи паспорт і отримай другий у подарунок.

– Називай мене леді Лойс, – гаркнула ворона, яку явно покоробило звернення «воно». – Я…

– Ви будете милі, чемні й добрі, – перебив її Шарашка. – І, можливо, одного разу у вас вийде змінити форму.

– Ти відкриєш секрет? – стрепенулася ворона. – Яка ціна?!

– Милі. Добрі. Чемні, – повторив за другом Тін. – В цьому і полягає таємниця.

Крізь прочинене вікно увірвався свіжий вітер, розкидав папери по столу. Наталя, притримуючи глибокий виріз по-літньому відкритої сукні, почала показушно збирати кожен листочок, ворона спостерігала за нею з помітним несхваленням –як прискіплива бабка біля під’їзду, для якої молоді люди діляться на повій і наркоманів.

– Я загляну до тебе пізніше, Карте, – нарешті не витримала вона. – Земляни огидні.

– Доброго дня, леді Лойс. Впевнений, в найближчі роки вам точно не стати людиною. Не хвилюйтеся: поки не розірветься зв’язок із Шаєнною, від голоду ви не помрете. А потім… За цей час ви порозумнішає настільки, що зможете прийняти пораду.

Птаха, люто клацнувши дзьобом, мазнула крилом по віконній рамі і зникла в блакиті. Її політ стривожив зграйку всюдисущих горобців, і вони обурено закричали, протестуючи проти чужачка на своїй території.

– У нас же морозиво тане! – згадала Віта, провівши поглядом темну точку, що зникала вдалині. – Сьогодні клієнтів не чекаємо, тому ми можемо просто відпочити всією компанією.

– Піду принесу, – охоче відгукнувся Тін.

– Тут фарба смердить. Краще сісти десь в тихому місці на зразок… Ні, парк далеко. Зате на задньому дворі форзиція розцвіла. І лавки там є.

– І сміттєвий бак, – скривилася Наталя. – Втім, мені без різниці. Я, якщо хто не в курсі, солодке не їм.

– Еге ж, ти більше по котлетах спец, – посміхнувся Шарашка. – А за локшину швидкого приготування задушити готова. Гей, легше! Відколи за правду називають «хамом»?

На ганку щось брязнуло об поруччі, почувся здавлений шепіт і зашурхотів пакет. Віта підвелася навшпиньки, заглянула через перегородку, що відділяла кабінет від приймальні. Нікого… Напевно, здалося.

– Ну кого там несе? – Наталя поклала зібрані листи на стіл і невдоволено похитала головою. – П’ятниця, а людям як понеділок…

Двері тихенько рипнули і відчинилися. Зовсім трішки, але цього вистачило, щоб протяг знову розкидав папери.

– Та ви знущаєтеся? – Палець з ідеальним манікюром покрутив біля скроні. – Я збирати не буду!

– Можна? – У приймальню просунулась голові в кокетливому беретику. – Курочкіна, поговорити треба, га?



Елена Гриб

Відредаговано: 01.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись