Глава 2.1. Не сідайте в машину до незнайомця

4 березня, 20.43

проспект Дружби

– Випадковий чинник. Завдання провалено.

– Стан замовлення номер чотирнадцять?

– В процесі виконання. Оскільки часткова провина за невдачу лежить на замовнику, рахунок не змінюється.

– Подальші плани?

– Спостереження і сприяння. Новий об’єкт на сімдесят відсотків відповідає необхідному профілю.

– Головні параметри романтичного героя і владного героя не збігаються.

– Згоден. Імовірність зміни характеру – нуль цілих п’ять десятих відсотка. Доведеться збільшити шанси.

– Особисте втручання?

– За обставинами.

***

4 березня, 20.45

проспект Дружби – вул. Волошкова

«Я сиджу в калюжі», – перше, що спало Віті на думку після того, як в оточуючій її свідомість темряві з’явилося світло.

Штани промокли наскрізь і, здавалось, ось-ось примерзнуть до тіла. Пальці захолонули, спина нила, голова розколювалася.

– Дівчино, ви в нормі? – з легкою зневагою запитав низький чоловічий голос.

Незнайомий, до речі. І дуже приємний.

Майнула здогадка, що це напевно говорить телевізор або радіо, оскільки у реальних людей не буває настільки ледачого й водночас гордовитого тону. Ну і реальна людина точно не буде цікавитися, чи в нормі той, кого збила машина. Не в голлівудських фільмах живемо.

– Не знаю, – пробубніла Віта. – Нехай швидка розбирається.

Її досить грубо поставили на ноги.

– Все окей, дівчина знепритомніла від переляку, – прозвучало впевнено.

«Взагалі-то від того, що сріблястий позашляховик, гальмуючи, штовхнув мене на бетонний стовп», – хотілось заперечити.

Голова, на якій, здавалося, боліло навіть волосся, служила наочним доказом.

– Ні-ні, не треба викликати поліцію. Ми знайомі, самі розберемося.

«У мене немає знайомих, що роз’їжджають на джипах», – але, звісно ж, знову не вдалось вимовити ні слова.

Віту запхали на м’яке, оббите начебто справжньою шкірою сидіння, на коліна кинули впущену сумочку і мобільник.

«Агов, я нікуди їхати не збираюся!» – але дверцята зачинились, ледь не прищемивши пальці.

З боку водія в автомобіль сіла масивна темна фігура. Широка рука повернула ключ, завурчав мотор…

– Ви хто? – голос поки слухався погано. – Випустіть мене!

Незнайомець нічого не відповів. Вирулив на сусідню смугу, повернув на проспект…

– Мені не туди!

Однак водія це не турбувало.

Віта почала міркувати, наскільки шансів вижити, вискочивши з машини на ходу, більше, ніж шансів нарватися на маніяка, коли невідомий припаркувався біля банкомату. Тільки-но він вийшов, вона смикнула двері. Заблоковано! Хто б сумнівався…

Викрадач був відсутній дві-три хвилини. Повернувся він з пристойною пачкою грошей – і протягнув їх пасажирці.

– Компенсація, – буркнув крізь зуби. – Називай адресу, відвезу додому.

Що таке пачка банкнот, Віта знала – батькам часто давали пенсію дрібними купюрами. Всі продавці косились, коли вони купували продукти. Черга, доки перелічиш… А відтоді, як Віта почала працювати, вона регулярно міняла матері з батьком гроші.

Але коли на купюрах красується американський президент, це зовсім інша справа.

– Е… е… це навіщо?

«Мамі-тату на мої похорони?» – вколола неприємна думка.

– Напишеш відмову від претензій і підпишеш угоду про нерозголошення.

– А… е…

– Мені не потрібна увага преси і судові позови. Домовимось – не ображу. Що, мало?

Віта відчайдушно почервоніла. Вона, дурненька, нафантазувала всякого, а незнайомець, виявляється, просто хоче убезпечити себе.

– Та ви що! – почала виправдовуватись. – Не треба! Це не ваша провина. Я ж чула, там якась дитина на дорогу вискочила. Ви справжній герой! Але, якщо можна, на Волошкову підкиньте? Або хоч до найближчої зупинки?

«А ще краще – до лікарні», – однак нагадувати про удар не хотілося.

Раптом цей чоловік подумає, що Віта натякає на каліцтво і вимагає більшу суму грошей?

Долари зникли в бардачку.

– Це так шок проявляється? – водій немов звертався до самого себе. – Нічого, зараз повернемо тебе до тями.

Він включив у салоні світло, і Віта змогла його роздивитися. Далеко за тридцять, приємна зовнішність, костюм явно не зі звичайного магазину, строгий галстук. А ще – холодні сині очі, відбілені зуби і гидливо наморщений ніс.

Їй стало незручно. Господар позашляховика розглядав її з цікавістю агронома, який знайшов у своїх ідеальних володіннях колорадського жука. Наче й незначна комашка, але вирішувати її долю треба швидко, інакше зазнаєш лиха.