2.2

***

4 березня, 21.00

вул. Волошкова

– Об’єкт повернувся на попередній маршрут. Етап провалено. Переходимо до запасного плану.

– Відміна. Опрацьовую коригування. Подальші дії – за результатами.

– Рівень ризику для життя замовника зріс на п’ять відсотків.

– Це допустима похибка. Продовжуємо.

– Безпосередня участь?

– Схвалюю.

***

4 березня, 22.00

вул. Волошкова

До свого під’їзду Віта добиралася не менше півгодини. Було страшенно холодно. Зуби стукали, затерплі пальці не потрапляли на кнопки домофона. Вона кілька хвилин безуспішно прововтузилась біля входу, борючись з незручною сумкою, слизькими поручнями і жуйкою, яку невідомий бовдур наклеїв на дверну ручку.

– Допоможу.

Віта підскочила від несподіванки. Нічиїх кроків вона не чула, і приємний голос із легким іноземним акцентом став повною несподіванкою.

– Я… Е…

Але худорлявий хлопець у простій сірій куртці вже ввів код і навіть двері притримав, пропускаючи її вперед.

– Дякую.

Він мовчки подав парасольку зі зламаною спицею.

– Випала.

Сумочка дійсно розстебнулась, і звідти визирали записна книжка, шарфик, гребінець. Прощастило, що це все не вивалялося в багнюці.

– Дякую, – повторила Віта впевненіше.

Незнайомець розвернувся і зник у темряві.

«Дивний якийсь… Раніше я його не бачила. Але якщо він тут не живе, то звідки знає код?» – роздумів вистачило на весь шлях до сьомого поверху.

Горло дерло, ніс заклало настільки, що не відчувались запахи, голова гула й обіцяла веселу нічку. Застуда, куди ж без цього… А завтра на роботу. Хоч би в аптечці знайшлося що-небудь від температури…

На пошуки ключа пішло хвилин десять, не менше. Щоб потрапити ним у замкову щілину – ще п’ять.

Зітхнувши, Віта переступила поріг і чхнула. Час зайнятися екстреним лікуванням, інакше Аглая Іванівна буде торжествувати.

Від дихання йшла пара. Щільно запнуті штори не заважали вітрові дути з віконних тріщин. Батарея, як завжди, теплом радувати не планувала.

Хто б сумнівався… Доведеться скористатись альтернативними методами.

Обігрівач нещадно сушив повітря, повішений перед ним мокрий рушник допомагав мало. Було важко дихати, а смужка термометра повзла вгору набагато повільніше, ніж хотілося.

Віта взяла чайник і почула з крану свист.

«Знову! Ну скільки можна?» – але засмучуватись не мало сенсу – в цьому будинку звикли запасатися водою.

Коли закипів третій чайник і на столі з’явилися бутерброди, вона відчувала себе більш-менш терпимо – як для людини з температурою тридцять вісім і вісім. Зате вдалось відмитися від бруду, переодягнутися в сухе, зігріти руки і повірити, що кошмарний день завершився.

Далі – справа ліків.

Заляскотів дверний дзвінок.

– Ну і кого принесло? – Шматочок хліба з маслом неохоче ліз у горло, гарячий чай розтопив таблетки, і в роті стояв неприємний присмак. – Ніч надворі…

Швидкий погляд у двірне вічко змусив серце завмерти від страху. Миготівша на сходовому майданчику лампа чітко висвітлювала візитера, якого Віта аж ніяк не очікувала тут побачити.

Чоловік із грошима! Вона ж навмисне пробиралася під дощем, лиш би він не дізнався номер її під’їзду! І, ніби в насмішку над усіма пересторогами, ця людина стукала в її квартиру!

 «Не буду відчиняти. Постоїть, та й піде».

– Гей, ти там жива? – пролунало крізь двері. – Телефон свій забери!

Віта витрусила вміст сумочки на диван. Пам’ять підказувала, що мобільник лежить у внутрішній кишені – в автомобілі поклала, щоб не загубити.

Як з’ясувалося, пам’ять помилилась. Зовні включилася знайома мелодія, і двері довелось відчинити.

– Сьомий раз за двадцять хвилин. Відповідай, інакше вона нацькує на мене Інтерпол.

Мама, хто ж іще…

Віта залилася рум’янцем, подякувала за турботу, прийняла виклик.

– Алло, мам… Так, це вже я. Так, приніс. Так, «Дякую» сказала. Так, зі мною все добре. Ні, більше не буду губити. Ні, не буду сідати в машини до незнайомців. Ні, не буду їздити сорок четвертим, тільки тридцять сьомим. А ви як? Так… Так… Так… Ну гаразд, на добраніч. Звичайно, завтра подзвоню. Вчасно. І вранці. Ні, я не хриплю. Це зв’язок поганий. Завтра поговоримо, добре? Бувай, мамо. Привіт татові.

Сяк-так накопичене тепло виходило крізь відчинені двері – пізній візитер явно не знав ціни дорогоцінних градусів. Віта повернулась, щоб замкнути квартиру, і підскочила від несподіванки. Небажаний гість не пішов. Він озирався з настільки здивованим виглядом, що було важко втрималась від посмішки.