Глава 4.1. Не запрошуйте доброзичливців у свій дім

5 березня, 21.00

вул. Степова, передмістя

По телевізору показували бойовик. Віктор зрідка поглядав на екран, але не стежив за сюжетом. Дурна бляшанка! Така ж безглузда, як і все в цьому світі!

Він був злий. Роздратований. Та що приховувати, його переповнювала лють!

І, здавалося б, чому? Через якусь безмозку ідеалістку, яка витає в хмарах і гадки не має, що таке життя? От же ж дивина!

Взагалі-то дійсно дивина.

Клацнув пульт, змінився канал…

Новини. Це ще гірше! Як завжди все погано і краще не стане. Який сенс їх взагалі випускати? Щоб довірливі тупиці без власної думки дивилися на диктора з відкритими ротами і слухняно повторювали кожну почерпнуту із зомбоящика ідею?

Скрипнуло прочинене вікно.

Віктор зменшив звук, прислухаючись. Вставати і зачиняти стулку було лінь. Нічого, весняна прохолода корисна для здоров’я.

У дальньому кутку кімнати засвітився екран телефону. Чого б це? Звуку не було, тобто це не вхідний дзвінок і не повідомлення.

Цікавість узяла верх. Віктор глянув на екран і з подивом виявив набраний номер. Точніше номер мобільного, що з’явився з нізвідки і здавався трохи знайомим.

Стерти чи натиснути кнопку виклику? Хм…

Цікавість поступово розгорялася.

Нехай буде виклик.

– Алло? – відповів на іншому кінці голос, який він точно десь чув. – Алло! Хто це? Таню, ти? Я телефонувала, бо у нас…

– Ви хто? – Віктора ніколи не хвилювали питання елементарної ввічливості.

– Настя, хто ж іще! А… Е… Це не Таня?

– Яка Настя?!

– Е-е-е… Анастасія Петрівна Курочкіна… Молодий чоловіче, ви куди телефонуєте? Вам потрібна Віта?

Якщо досі Віктор сумнівався в існуванні долі, кумедне прізвище переконало його в іншому. Це не могло бути збігом.

Вірніше, це не могло бути випадковим збігом – як не крути, а Віктор вірив, що удача – його подруга.

Він швидко зібрався. Вийшов із дому, перевірив сигналізацію…

Але коли його машина від’їхала, за вікном спалахнуло світло і на фіранки впала тінь.

***

5 березня, 22.00

вул. Зарічна

На підвіконні сиділа ворона – велика, пошарпана, з виразними очима і забрудненим білою фарбою дзьобом. Вона ніби спостерігала за тим, що відбувається всередині квартири, і від її пронизливого погляду ставало лячно.

Віта запнула штори, втомлено відкинулася на спинку старого продавленого крісла.

– …Зарічна, сорок п’ять, дев’ятий поверх, – почула швидкий говір матері. – Так-так, звичайно, ми на вас чекаємо!

Засмутилася, вирішивши, що батьки все-таки викликали швидку. Навіщо? Ну, поміряють тиск… Це вона і сама може. І знає, що робити.

Тільки даремно людей потривожили. Подумаєш, непритомність… Після подвійної дози жарознижуючого (спасибі Віктору), кофеїну (спасибі Віктору) і проведеного як на голках дня (як завжди, спасибі Віктору) це ще квіточки. Могло бути й гірше. Ось якщо і завтра, після нормального відпочинку, спина не перестане боліти, доведеться відвідати лікарню. А поки краще забути про тривожні чинники і насолоджуватися затишком рідного гніздечка.

– Віто, дитинко, поїж супчика!

– Мамо, я спати хочу… Давай потім…

– Прохолоне!

Віта визнала, що простіше послухатись, адже з батьками сперечатися – собі дорожче. Вони вічно знають, як краще, – ну точно як дехто з її знайомих.

Головною темою вечері стали вчорашні події. Ні, не аварія – про це вона розсудливо промовчала. А ось про забутий у машині «звичайного знайомого» телефон розповісти довелося з подробицями. Нібито більше нема про що поговорити! Але матері обов’язково хотілось дізнатися, хто приніс мобільник і що про цю людину думає її обожнювана донечка. Де познайомились, як часто бачаться, чи є в нього сім’я, чим він займається?

Ясна річ, ні на одне із запитань відповіді не прозвучало, тому атмосфера за столом панувала похмура.

– Твій Віктор любить чай чи каву?

У Віти зародилися нехороші підозри, проте вона наказала собі не придумувати дурниць.

– Щось швидка довго не їде, – зауважила, аби змінити тему.

– Ти хіба її викликала? – почула замість підтакування.

«А кому ж ти диктувала нашу адресу?» – скидалось на те, що найдикіше припущення скоро справдиться.

Тренькнув дзвінок біля вхідних дверей.

– Я відчиню! – Мама з незвичним азартом зірвалася з місця. – Це напевно він. Чому ти нас раніше не познайомила? Такий ввічливий парубок, приємний у спілкуванні, про тебе турбується. Ти йому дала мій номер, так? Про всяк випадок?

– Краще вбийте мене відразу, – пробубоніла Віта, відчуваючи, що ось-ось зірветься і помчить на край світу.