6.3

***

7 березня, 15.45

вул. Лісова

Те, що Тін обійняв Віту за плечі, якось вийшло само собою. Диван прогинався, тому сидіти так було зручніше. Та й ноутбук важкий… Практичніше його разом тримати, хіба ні? До того ж іносвітець краще знав, що в якій папці зберігається. І взагалі, Віта запевнила себе, що це нічого не означає. Головне – тепло. Тонка сукня майже висохла, волосся вже не звисало клоччям, зуби не стукотіли. Можна жити далі, а на такі дрібні незручності, як ніяковість і збентеження, краще не звертати уваги.

– Серцебиття пришвидшується.

Віта підскочила і щільніше закуталась у вовняну ковдру. Хто б сумнівався… Організм у неї такий: найменший стрес – і привіт, дикий пульсе. А сьогодні стресів вистачало. Ба більше – головний із них сидів поруч.

– Це застуда, – збрехала, не роздумуючи.

– І в мене?

Вона втупилась у ноутбук, щоб уникнути розмов про біологію і психологію людини.

– Чому ти кажеш, що небезпечний для мене? – поспішила змінити тему розмови.

– На два відсотки більше, ніж Віктор Глід, – педантично уточнив Тін. – Не знаю. Припускаю, це пов’язано з Шаєнною.

– Стривай! – В його самозвинуваченнях знайшлося слабка ланка. – Ти ж казав, зв’язок із Шаєнною втрачено!

– Ослаб.

– Тобто зник?

– Зникає.

– А я?.. – Віта припустила, що вгадала правильну відповідь, але хотіла почути це від нього.

Іносвітець зручніше перехопив ноутбук, не помічаючи, що присунувся до неї зовсім близько. Незважаючи на прохолоду в кімнаті, його руки були гарячими і успішно замінювали обігрівач.

– Ти віриш у Шаєнну. Визнай: тобі хочеться її побачити.

– А ще більше мені хочеться, щоб винайшли ліки від раку. Та я розумію, що значить слово «неможливо».

Віта сказала це, і сама ж здивувалася, чому не здогадалась раніше. Ослаб, зникає… Тін говорив про розставання з рідним світом у минулому часі, і це сприймалося як звершений факт. Але в дійсності тонкий зв’язок із Шаєнною існував досі! То чи не пов’язані побоювання іносвітця з тим, що в глибині душі Віта мріяла хоч краєчком ока глянути на бузкове небо над чужою землею? Точніше, з тим, що у неї були реальні шанси досягти успіху в цій справі?

– Твій світ… Він тримає тебе, правда? – запитала ледь чутно. – Тобто… Ти говорив – ігнорує? А Шарашку, навпаки, відштовхує?

– Уже відштовхнув. Напевно, тому і твоє замовлення вийшло з-під контролю. Шарашка ослаб. З кожним днем ​​йому потрібно все більше енергії. Життєвої сили, розумієш? Але це небезпечно. Та й не дозволить ніхто із землян тягнути з себе соки. Емоції теж іноді спрацьовують. Добрі емоції, спрямовані на нього. Подяка, наприклад. Але люди не вміють довго відчувати вдячність. Вони швидко забувають радісні події, зате погані можуть згадувати безкінечно.

– А ти?

– Для Шаєнни я настільки слабкий, що вона і не помічає нашого зв’язку. Мій світ трохи мене підживлює, проте хороша їжа дає той же ефект.

– А якщо годувати Шарашку досхочу?

– Поки він – ворона, це не спрацює.

– Тоді як емоції… – Віта замовкла, даючи співрозмовникові змогу закінчити фразу.

– При належній кількості енергії Шарашка повернеться до початкової форми і, можливо, зуміє пристосуватися до життя на Землі. Але це важко. Ми вже намагалися зробити з нього людину. Це дуже небезпечно для… Для джерела життєвої сили. Та й підходить не кожен зустрічний… організм, скажімо. Людина має хотіти поділитися енергією. Ех, якби не залишки мого зв’язку із Шаєнною! Поки він не перерветься остаточно, я не можу нічим допомогти моєму другові.

Дзвякнув мобільник, і Віта підскочила від несподіванки. Стандартна мелодія… Точно не її – їй подобалося ставити рінгтони під настрій.

– Це мій. – Тін з явною нехіттю відсунувся і почав порпатися в кишені куртки.

Віта зіщулилась – без його теплого боку відчутно похолодало.

– Кватирку відчини! – гаркнули з динаміка до болю знайомим мультяшним голосом. – Осліп, партнере?!

– Ти звільнив мене, Шарашко, – рівно промовив іносвітець. – Тепер це не твій дім.

– І хто ж тобі оренду продовжить без моєї допомоги? Чи гадаєш, тебе за спасибі тут триматимуть? Відчиняй! У мене гарні новини!

Поки Віта з подивом розглядала невеликий темний силует, що перетоптувався на підвіконні (вона могла закластися: мобілки біля вуха у нього не було), Тін клацнув засувкою.

– Поспіши, дощ забиває, – сказав у мікрофон.

Через півхвилини в кімнату увірвався синяво-чорний клубок пір’я і кігтів. Тінь на підвіконні сполошилась і, обурено цвірінькнувши, полетіла геть.

– Ша… Ша… Шарашка? – Віта ледь стримувалась, щоб не доторкнутися великої, на вигляд неймовірно злої ворони, яка обтрушувалась за півметра від неї.

– Шароєлінард Ашелай Карт, – масивний дзьоб відкрився, випльовуючи незвичні слова. – Пан Ашелай, містер Карт, сер Шароєлінард – вибирай, що хочеш.