7.2

***

14 березня, 20.30

вул. Зарічна – проспект Дружби

Події минулого тижня добряче потьмяніли в пам’яті і здавалися нереальними. Віта більше не ховалась від сріблястих джипів, не раділа сірим курткам і не здригалася, піймавши на собі погляд безпритульної ворони. Життя повернулось у звичне русло, і тільки відсутність улюблених (а, головне, зручних) черевиків та теплої вітровки доводило, що бували в ньому не найприємніші моменти.

Через похмуру погоду стемніло швидко. Вуличні ліхтарі поганенько розганяли морок, дощ накрапав, не перестаючи, другу добу, калюжі на асфальті перетворилися на справжні озера, а розкисла земля стежок хлюпала, наче болото.

Віта йшла з супермаркету. Міцно тримала пакет з продуктами, стежила, щоб вітер не вирвав парасольку, уважно дивилася під ноги… І зовсім нічого не боялась.

Масивний автомобіль пригальмував на узбіччі, проте вона не звернула на це уваги. Думки витали далеко від цього місця. І від міста, якщо вже на те пішло. І від Землі!

«Невже справді не можна нічого змінити? Невже Шарашка до кінця своїх днів буде вороною? Невже Шаєнна закрита для нього навіки?» – роздуми заважали пам’ятати про реальність.

– Привіт, Аліно.

Парасолька випала з пальців, і вітер жбурнув її у придорожні кущі. Пакет боляче вдарив по коліну, під ногу підвернулася глибока калюжа.

– Сідай. Є серйозна розмова.

Віта зацьковано озирнулась. До мазохістів вона себе не зараховувала, тому і близько не збиралася підходити до лиховісного джипу. Але й інших варіантів не бачила. Бігти? По-перше, шкода куплену менше півгодини тому парасольку, але це, звичайно, слабка відмовка. По-друге, Віта розуміла: Віктор наздожене її секунд за тридцять, причому більшу частину часу він витратить, щоб вибратися з авто.

– Поговоримо завтра, – згнітивши серце, запропонувала вона.

«Вдень і при свідках», – ледь не додала.

– Зараз, Аліно! Поспіши! У мене мало часу!

Єдине, що Віта зрозуміла, – Віктор квапився, тобто був шанс, що ганятись за нею не планував. Слабенький, треба визнати, однак і те добре.

– Завтра, – повторила з притиском.

Подумки розпрощалася з парасолькою і почимчикувала вздовж вулиці – до яскравої вивіски прокату дисків.

– Аліно! Знову твої капризи! Запам’ятай: я не збираюся за тобою бігати!

«Слава Богу!» – вона майже ввалилась у невелике приміщення, заставлене стелажами.

Як на зло, сьогодні тут заправляла незнайома дівчина, а не Аркаша.

– Шукаєте щось конкретне? – не відриваючи погляду від планшета, пробурмотіла вона.

– Ні, просто дивлюся. – Віта намагалась виглянути на вулицю, але в склі виднілося лише її власне відображення.

Здалось, повз проїхав сріблястий автомобіль. Саме час полегшено зітхнути, однак…

– Аліно! Я зайнята людина! Давай уявимо, що ти показала характер і я це прийняв. А тепер ходімо!

– Я з вами нікуди не піду.

Віта сподівалась, що її голос звучить досить твердо, проте належного ефекту заперечення не мали. Працівниця прокату скорчила незадоволену міну і попросила з’ясовувати стосунки зовні, Віктор схопив свою жертву за рукав з явним наміром тягти за собою хоч волоком.

Двері відчинилися, впустивши трохи вологого повітря.

– Доброго вечора! Не підкажете, де я можу побачити Аркадія?

«Якби люди могли ставати невидимками, незручностей у світі було б набагато менше», – сумно подумала Віта, піднімаючи комір і опускаючи голову.

Ну чому бісенята принесли Машу саме сюди і саме зараз? Вона живе в сусідньому районі, то нехай би там і шукала фільми на вечір. Або дивилась онлайн! А їй Аркадія подавай!

Даремно Віта колись ляпнула, що Аркаша – спортсмен і фотомодель, одного разу навіть знявся в рекламі нижньої білизни. Непогано було б уточнити, що те трапилося років тридцять тому. Можливо, допитливість колеги і пригальмувала б.

Цікавість Маші була непереборною. Коли вона чула запах нової плітки, то не зупинялась, поки не вивідувала все про ціль. Аркаші її увага сподобалась би. Він обожнював точити ляси про себе улюбленого.

– Ти куди дивишся? – Віктор і не підозрював про сумніви, що терзали Віту. – Хочеш щось узяти? Ха, вдома цього добра навалом.

Крізь землю вона не провалилася, хоча і мріяла про це всі ті п’ять метрів, які відділяли її від виходу.

– Привіт! – ніяково кинула Маші, проходячи повз неї. – Як справи?

Судячи з розкритого рота і витріщених очей, зустріч знайому не обрадувала. Можна не сумніватися, Віктора вона добре запам’ятала і тепер переварювала ідею про те, що «мільйонер» досі тягається за Курочкіною. Він начебто дім згадував? Чи означало це, що вони з’їхалися?

Думки Маші дуже ясно відбивались у її міміці. Віта поспішила на вулицю, щоб уникнути здивованого погляду і безмовних послань у стилі «Що він в ній знайшов?», «А квочка не промах, добре підметушилась» і «На лікарняному, так? Мабуть, лікар прописав постільний режим, ха-ха».