8.3

***

15 березня, 03.00

вул. Лісова

– Швидка? Тут людині погано. Ні, не п’яний. Добре вдягнений, машина не з простих. Лежить, ні на що не реагує. Дихає, так. Стогне. Диктувати адресу? Записуйте…

Швидка підкотила хутко – як-не-як ніч, пробок немає, інших викликів не надходило. Молоденька фельдшерка допомогла потерпілому, що вже злегка оклигав, забратися в карету.

– Що з Вами сталось?

Пом’ятий чоловік зміряв її каламутним поглядом і зітхнув.

– Не повірите ж… Вколіть що-небудь, щоб я зміг додому доїхати, а завтра я сам… сходжу… куди треба…

– Тиск піднявся? Чи у вас проблеми з серцем?

– Скоріше, з головою…

– Ви перебуваєте на обліку в психіатра?

– Скоро буду… У мене нервовий зрив. Розумієте, від мене дружина пішла, сина забрала. Роботу я втратив… Та ще хвойда та фарбована обікрала! Немає сил терпіти. Немає! Ось і ввижається всяке.

– Чи не говірлива ворона?

Потерпілий вражено скинувся і одразу ж знітився, сприйнявши це як знущання.

– А навіть якщо й так… Вам яке діло? Коліть заспокійливе, від госпіталізації відмовляюся. Де розписатись?

– За останні три години вже двоє телефонували й питали, наскільки небезпечно, коли ввижається ця дивна ворона. Не хвилюйтесь, галюцинації незаразні. Думаю, хтось просто жартує над жителями цієї вулиці.

Обличчя чоловіка просвітліло.

– Жартує? Хех, здається мені, я навіть знаю, хто! Ну, завтра ви в мене потанцюєте! Шарашкіна контора!

***

15 березня, 03.10

вул. Лісова

– Партнере, ми так не домовлялись.

– А куди їй іти, Шарашко? Ніч надворі!

– Сюди ж вона якось придибала! Ось нехай і назад котиться… колобком!

– Сам котися! Вибирай собі будь-яке дерево і заводь сім’ю!

– Я тебе зараз як…

Віта не дуже уважно прислухалася до перепалки іносвітців. Бачили, знаємо, звикли… Напевно, у неї справді вкрай гнучка психіка, бо ж навіть балаканина нахабної ворони не здається чимось незвичайним. А ось ділові записи Агентства, які Віта розглядала, заразом гріючись ноутбуком, змушували волосся на потилиці ворушитись.

Якщо точніше, ділових записів не було. Ніякої бухгалтерії, ніяких планів… Ці двоє навіть грошей з клієнтів не вимагали – тільки «гарячу подяку, не менше десяти хвилин».

– Ви ж начебто приміщення для офісу знімаєте. – У неї не вкладалося в голові, як людина кілька місяців може існувати без фінансів. – Чим платите?

– Нічим, – приголомшив Тін. – Його нам подарували. Замовник номер один.

– А квартира?

– Замовник номер сім.

– Теж подарував?

– Здає безкоштовно.

– А комуналка?

– У нас є рахунок у банку. Звідти все й списується.

– А туди як потрапляє?

Тін знизав плечима.

– Грошима завідувала Наталя. Ну і Шарашка.

Віта повернулась до ворони.

– Шарашко!

– Шароєлінард Ашелай Карт.

– Шарашко, звідки ви берете…

– Не твоя справа! – Шарашка не дозволив їй договорити.

– Я тепер теж партнер і маю право знати!

– У статуті Агентства записаний тільки один партнер!

– Ось значить як? Ліцензії у вас немає, а статут є? Швидко викладай все!

– Навіщо воно тобі, землянко?

– А раптом ти грабуєш магазини? Не хочу стати співучасницею!

– Я нікого не грабую. Я заробляю!

Це прозвучало з такою прихованою гордістю, що Віта не наважилася продовжувати допит. Втупилася в ноутбук, намагаючись зорієнтуватися, як краще організувати робочий процес, і натрапила поглядом на текстовий документ з оголошенням.

Розгорнула, пробігла очима… Покосилася через плече на ворону і мстиво виправила «партнер» на «партнери». Натиснула «Друк», із задоволенням зауважила, що звук принтера змусив Шарашку підлетіти і впустити кілька пір’їн.

– Ти що твориш? – гаркнув мультяшний голосок.

– Збираюся розклеїти оголошення. Не одне за раз, як ви робили, а багато.

Масивний дзьоб зімкнувся на аркуші з іще вологими чорнилами.

– Феф фефе фе фефуфафи! – видихнула ворона, кидаючи папір у кватирку. – Навіть номер не поставила! І, щоб ти знала, клієнтів ми вибираємо дуже ретельно! Спочатку переконуємося, що можемо їм допомогти, і лише потім привертаємо їхню увагу!

– Що поганого в тому, що вашими послугами скористається випадкова людина? – Це було схоже на дискримінацію.