Глава 9.1. Звикайте до випадковостей. Особливо до невипадкових

15 березня, 03.45 – 16 березня

вул. Лісова

Тін влаштувався у ванній і незабаром вимкнув світло.

Ноутбука вистачило всього на півгодини – стара батарея майже не працювала.

Віта трохи посиділа в темряві, змирилася з тим, що сьогоднішнє безсоння – мала плата за знайомство з біженцями із Шаєнни, і взяла ворону, що ворочалася поруч, до себе на коліна.

– Тебе хоч гладити можна, пташечко? У мене колись був кролик… Він любив, коли його гладили…

Як з’ясувалося, птиці це теж любили. Принаймні Шарашка проти ласки не заперечував. Навіть крила розчепірив і шию витягнув, щоб було зручніше.

– Спи, маленький. Сподіваюсь, у тебе немає пташиних вошей?

Він відчутно клюнув Віту в палець і почухався лапою.

– Те, що я маю вигляд ворони, не означає, що я ворона, землянко. Кому, як не тобі, це знати?

– Чому так?

– На вигляд ти повна роззява, а на ділі розумієш, як влаштований світ.

– Дзьобик стули, крилата нахабо!

Шарашка перестав смикатися хвилин через десять. Розпластавсь як м’яка іграшка, розмірено засопів…

Віта забрала руку і зітхнула. Скоріше б світанок…

Задрімала вона значно швидше, ніж розраховувала.

– Ну що, партнере, не хочеш тарілку супу? – привидівся начебто уві сні мультяшний голосок і тихі кроки.

А коли на горизонті почало світлішати, ворона закричала насправді, оскільки Тін висмикнув її з нагрітого місця ривком, та ще й за хвіст. Чим нещасна птаха заслужила таке обходження, було незрозуміло.

Віта протерла очі, дивуючись тому, що, по-перше, все-таки спала в чужому домі, а, по-друге, що «партнер» поводиться з пернатим начальством настільки нешанобливо.

– Щось трапилося? – Вона помітила, що у розпатланого хлопця мокре волосся, а у ванній кімнаті шумить вода і, здається, гуде пральна машина. – Ви ранні пташки! Скільки часу? Маршрутки вже ходять?

– Пів на сьому. – Тін дивився на розсерджену ворону напрочуд дивно.

– Лише пів на сьому?

– Можеш їхати.

Віта відчула легкий укол невдоволення. Вона розраховувала на тепліше прощання. Ну або хоч на привітну усмішку. На чашку чаю сподіватися не мало сенсу – їжі в цьому домі поки не водилось. Але й просте «прокинулась – забирайся геть» в список очікування не входило.

Довелося нагадати собі, що це – не любовний роман, і навіть не пригодницька комедія з романтичною лінією, а сіра дійсність, і подякувати за ночівлю.

– Тобі краще поспішити. – Тін майже виштовхав її за двері. – Я бачив із вікна, що на світлофорі стоїть твій автобус.

«Ну і що змінилось за ніч?» – дивувалася Віта, опинившись на сходовому майданчику.

Голосно клацнув замок, всередині квартири іносвітців залунали нерозбірливі швидкі голоси.

Вона ледь стрималася, щоб не покрутити пальцем біля скроні. Маячня якась! Вчора ж Тін був щиро радий її бачити!

– Я точно ненормальна, бо зв’язалася з ними!

За спиною щось гримнуло.

Віта без зволікань повернулась назад і натиснула кнопку дзвінка.

– У вас все гаразд? – запитала Тіна, що визирнув одразу.

Його очі підозріло косилися в кімнату, але він запевнив, що все чудово, хвилюватися нема про що. До речі, автобус вже поїхав, зате на горизонті з’явився тролейбус з тим же номером, і Віті варто б ворушитись активніше.

Двері зачинилися перед носом вдруге за п’ять хвилин. Це вже було і незрозуміло, і прикро.

«Ну й добре», – Віта в роздратуванні мало не долетіла до зупинки, хоча почувалась вона гірше нікуди: тіло ломило як після виснажливої ​​фізичної роботи, скроні розколювались, губи пересохли і потріскалися, в роті панувала гіркота.

Пораділа гарній погоді, запевнила по телефону маму, що жива-здорова і їде додому, постаралася пригадати, чи нічого не забула… Помітила на лавці щільний аркуш паперу і подумала, чи не той це, що вчора Шарашка викинув у кватирку. Хтозна, куди його віднесло вітром… Однак перевірити здогад не встигла – з’явився довгоочікуваний транспорт.

Втім, яка різниця, оголошення то було чи щось інше? Навряд чи перша зустрічна людина сприйме його серйозно. Тим паче, Агентство напевно відмовить випадковому клієнту. Вони, так би мовити, вже вчені.

***

16 березня, 08.30

вул. Лісова

Автомобіль зупинився посеред калюжі.

– Ти навмисне, так?

– Іди, мені ніколи.

– Свинюка!

– Ну то покинь мене. Ні? Хто б сумнівався.

Замшеві чоботи потрапили в брудну воду. Молода, вельми приваблива жінка скривилась, але вийшла на тротуар, зберігаючи незворушність.