Глава 15.1. Не бійтеся простих рішень

18 березня, 19.00

вул. Пам’яті

Елла стояла біля зарослої квітами могили і задумливо розглядала чорно-білу фотографію дівчини, що усміхалася комусь за кадром. Іванка… Вона була зовсім юною. Тільки вступила до інституту, осіла в місті, почала вести веселе життя кіношної студентки. Зустріла Віктора. Зуміла його зацікавити. І закохалася, бо він умів викликати прихильність до себе у жінок різного віку.

Іванка і Віктор… Незвичайна пара. Він приділяв їй стільки часу, скільки раніше не витрачав ні на одну зі своїх подружок. Не скупився на подарунки, водив у ресторани, поселив у себе вдома. Вона ж присвячувала йому вірші й малювала акварелі. Погрожувала втопитись, якщо зрадить, переслідувала, скаржилася на брак уваги. Потім кинула. Зустріла іншого чоловіка, який дарував їй натхнення.

Віктор був повністю розчавлений. Його такий розвиток подій не влаштовував, особливо після Женев’єв.

Марина трапилась на його шляху якраз вчасно. Вони швидко зійшлися. Вона любила гроші, а він знав, що поки забезпечує їй гідне життя, хвилюватися нема про що.

Ось тільки темпераментна Іванка знову нагадала про себе. Повернулася до нього як коханка. Гострі відчуття від забороненою зв’язку надихали її, змушували відчувати себе живою… Ну а Віктор просто насолоджувався коханням тієї, до кого відчував справжні почуття.

Аж півроку.

Потім вона померла від передозування наркотиків. Нещасний випадок, всі знайомі підозрювали, що Іванка балується таблетками. Поліція швидко закрила справу, Віктор Глід в ній навіть не фігурував.

Шкода, представники влади не знали: в той же день за чотири роки до цього дехто поклявся, що не дозволить Віктору бути щасливим.

– Іванка… Дурне дівчисько, навіщо ти з ним зв’язалася? Навіщо я вас познайомила? Спочивай з миром. – Елла поклала біля пам’ятника букет квітів і витерла очі.

– Не смій обертатися. Твоє життя залежить від твоїх відповідей, – почула чоловічий голос і здригнулась, коли в поперек уткнулося дуло пістолета. – Ти збираєшся вернутись до Віктора?

Елла оторопіло похитала головою.

– Ні, – прошепотіла. – Ніколи.

– Це не брехня, – з легким подивом констатував невідомий чоловік. – Продовжимо. Він буде шкодувати про твою смерть?

– Ні! Йому байдуже!

– Незвично, але правда. Й останнє, Елло. Подумай гарненько! Ким він замінить тебе? Ларисою? Діаною? Валентиною? Кажи правду! Заради кого з них він тебе кинув?

Елла похитнулася. Значить, не тільки Катя… Навіть Валентина? Ідеальна домогосподарка Валентина? Чим вона його зачепила? Чим вона краща?!

– Я не знаю, – прошепотіла Елла, тремтячи.

– Звичайно, ти не знаєш. Але у тебе є свої міркування. Ну ж бо, назви ім’я. Не бреши! Якщо я відчую фальш…

Пістолет натиснув сильніше.

– Її немає в списку. Звуть Віталіна Курочкіна. Це правда! Клянуся!

Відчуття присутності когось стороннього зникло. Елла обернулась. Нікого! Вона впала на найближчу лавку, і її затрясло. Що вона наробила? Що?!

Але страждати не мало сенсу. Зараз Елла не могла померти. Просто не мала права.

***

18 березня, 20.00

вул. Миру

– Це жарт такий, землянко?

– Це – твій шанс. Краще помовч поки. Варнякати будеш, коли скажу.

– Ти краще матусю свою відучи надзвонювати вранці і ввечері!

– Заздриш, що тобі ніхто не телефонує? Все, тихо. Тут стаціонар, а не психлікарня, тому балакуча ворона недоречна.

Стемніло. Поки Віта добиралася сюди громадським транспортом, ховаючи птицю в об’ємній, так званій «базарній» сумці, пройшло кілька годин. Вона встигла не тільки поговорити з батьками, а й домовитися з доброю знайомою Люсею про візит.

Шарашка злився – чи то тому, що провів закритим багато часу, чи тому, що інші пасажири здорово нам’яли йому боки, чи тому, що не розумів, чому погодився взяти участь у витівці бездарної землянки.

– Треба було летіти, – буркнув він, обтрушуючись.

– Ми обидва знаємо, що ти б відступився. А так або ганьбись і тікай, або дотримуйся інструкцій.

У вікнах лікарні горіло світло, тьмяні ліхтарі сяк-так висвітлювали вузькі доріжки. Віта перетнула відкритий простір і повернула до дитячого відділення. Спіткнулась об розколотий асфальт, відчутно вдарила вороною об щаблину…

– Я мовчу, – прокоментувала та замогильним тоном.

Віта зупинилася біля порогу. Відправити Люсі повідомлення чи заглянути в сестринську? Але знайома помітила її першою.

– Курочкіна! Йди сюди! На, одягай. Шапочка, бахіли, халат… А тут що? Знову ваша фірма благодійністю балується? І, крім тебе, це нікому не цікаво?

Віта, затамувавши подих, розстебнула сумку.

– Господи! У нас не ветеринарна клініка! Хто це?

– Ворона.