16.3

***

19 березня, 13.30

вул. Миру

– Світлано Анатоліївно, пацієнт із палати сто два отямився?

Втомлена медсестра на мить прибрала слухавку від вуха і подивилась на годинник. Обідня перерва… День видався непростий, відпочити не вийде.

– Так, але його стан нестабільний, – відповіла неохоче. – Поліція зможе допитати його не раніше, ніж через добу.

– Вони наполягають. Кажуть, це справжнє викрадення. Зінаїда Лиска, доставлена ​​разом із ним… – жінка з реєстратури знизила голос. – Є підозра, що її силоміць запхали в ту машину!

– Я перевірю показники. Якщо немає сильних відхилень, запитаю лікаря. Але Геннадій Іванович особисто розпорядився не турбувати потерпілого.

Довгий білий коридор, не яскраві лампочки, місцями обшарпані стіни… Медсестра могла знайти палату сто два з заплющеними очима.

Тихо, щоб не налякати пацієнта, відчинила двері, підійшла до ліжка.

– Що за божевілля тут діється? – пробурмотіла, розглядаючи висмикнуту крапельницю, зім’яту ковдру, закривавлені бинти, подерту лікарняну робу і порожній гіпс.

Змахнула в сміттєву корзину чорне перо, що валялося на підвіконні, наказала санітарці прибрати осколки розбитого вікна і викликала поліцію, яка чекала біля реєстратури.

***

19 березня, 14.30

вул. Лісова

Віта відверто злилася. Сиділа на лавці біля якогось під’їзду, крутила в пальцях телефон і ледь стримувалась, щоб не виплеснути накопичені емоції на співрозмовника.

– Ну й навіщо було стрибати під машину? Навіщо?! – хотілося кричати так голосно, щоб усі в цьому світі дізналися про його дурість і приєдналися до осуду. – Що це змінило?!

– Не знаю. Але запланований хід подій точно порушило.

Тін стояв під старою тополею, на якій вже зазеленіли бруньки, і старанно дивився в іншу сторону. Чи то ховав розбиту губу, чи то уникав вітру – незрозуміло, проте Віту засмучував його нарочито безтурботний вигляд.

– Що значить – запланований хід подій? Це ж тільки Шарашка… – Вона замовкла. – Не тільки Шарашка, – додала через якийсь час.

– Ми обидва чули шаєннський акцент. Це не може бути збігом, – наполягав Тін. – Не впевнений, що ціль – твій Віктор, але він напевно один із елементів ланцюжка.

– Він не мій Віктор! – На жаль, Віта не могла підбігти і гарненько струснути іносвітця. – Ви самі привели його в моє життя!

– Гаразд. Нехай буде наш Віктор.

– Ти знущаєшся?!

– Ні.

Вона придушила готові зірватися з губ різкі слова. Тін справді не насміхався і не дорікав. Варто було звикнути до того, що для нього деякі речі аж ніяк не очевидні. Може, тому їй і було комфортно поряд із ним – з чоловіком, який приймав Курочкіну такою, яка вона є, і не поривався змінити ні її зовнішність, ні характер, ні оточення.

– Підемо до мене на роботу, – знову запропонувала Віта. – По дорозі вирішимо, хто буде розмовляти з Олександром Петровичем. Я майже готова поступитися цією честю тобі.

Умовити Тіна було нелегко. Він наполягав на тому, що потрібно зачаїтись і не висовуватись, а Віта жадала скоріше знайти Зіну і покінчити із замовленням без номера.

– Ходімо, – нарешті здався іносвітець. – По одній стороні вулиці, дотримуючись дистанції. І розмовляти з цим Петровичем буду я.

«Півгодинна прогулянка? Чудово!» – Віта встала з лавки і підморгнула Тіну.

– Все вийде, партнере!

Не вийшло.

Біля знайомого офісу стояла карета швидкої, співробітники шепталися по кутках.

– Віто! Ти ж виходиш тільки з понеділка! А у нас тут повний капець. – Ася поспішила поділитися новинами. – У директора серцевий напад. Он та відвідувачка якраз була в нього і перелякалась до смерті! Його зараз відвезуть. Це ж виходить, що поки він у лікарні, зміюка головна!

«Зовсім чудово», – Віта сумно подивилась у вказаному колегою напрямку.

Незнайомка була молодою – років вісімнадцяти-двадцяти, не більше. Витончена, як статуетка, з приємним обличчям і неймовірно темними очима, вона нагадувала іноземку, хоча чому створювалося таке враження, навряд чи хтось міг пояснити. Можливо, через незвичне поєднання високих вилиць і пухких яскраво-червоних губ? Через одяг, пошитий на замовлення за особливим дизайном? Через погляд, що ніби читав думки всіх навколо?

Пілікнув телефон.

«Я пам’ятаю її», – прийшло повідомлення.

Знову Шаєнна? Віта зиркнула через плече і розгледіла непримітного серед натовпу Тіна.

«З ваших?» – написала у відповідь.

Двері будівлі відчинилися, медики викотили блідого директора. Коли каталка проїхала повз незнайомку, губи дівчини ворухнулись. Олександр Петрович сіпнувся, немов пориваючись вчепитися їй у горло. Вона посміхнулась, і ця ледь помітна посмішка подіяла на нього як звіриний оскал.