Розділ 1

 – Я не готова! Не можу! Не зараз! – уперто, як заведена повторювала я, сидячи на стільчику в кабінеті директора соляним стовпом. Напевно, саме тимчасовий параліч мені допомагав не впасти з незручного вузького табурету, призначеного, мабуть, для вичитування недбайливих учнів. На такому табуреті – не розслабишся. – Будь ласка, тільки не академія Едрегор.

Наш підсліпуватий директор зміряв мене здивованим поглядом поверх окулярів. Для будь-якого магічно обдарованого королівська академія була межею мрій. А я розвела тут казна-що.

 – Розподіл за направленням, міс Рейн, – без особливого ентузіазму нагадав мені керівник нашої маленької, але такої рідної магічної школи, відчайдушно намагаючись бути суворим. Але виходило дуже погано. По всьому, йому виток кадрів, так дбайливо підготовлених для нашої місцевої маленької академії, теж був не до душі. Але я маю від щастя стрибати по всьому кабінету, а не вмовляти його вигадати причину для відмови. І тепер він крутив у руках жовтуватий лист-наказ, зовсім не розуміючи, чого мене так пробрало. – Назви мені хоч одну вагому причину, з якої я мушу принаймні вислухати тебе.

Вагому? У мене була така. Дуже вагома. На вагу голови можна сказати! Але навіть нашому повненькому, нескінченно доброму директорові я її не назву.

Стіни директорського кабінету, які за стільки років навчання стали рідними, тепер тиснули на мене. Навіть звична піала з льодяниками, що притулилася на краю масивного столу серед стосів листів, мене не тішила. Зараз мені хотілося зірватись і бігти. Бігти, доки не видихнуся, не впаду без сил. Але не можна. Потрібно обережно виплутатися з цього, не привертаючи уваги королівських гончаків.

 – Батько залишиться зовсім один, – видала я перше, що спало на думку, чудово усвідомлюючи, що для королівських гончаків це зовсім не причина. І вже тим більше не вагома. Ех, знала б, що мене тут на заслання відправляти зібралися – підготувалася б як слід. – Ви ж знаєте, його ніяк не можна залишати. Здоров'я у нього з кожним днем ​​все гірше і гірше. Хіба його можна залишати?

Магістр Івен задумливо постукав пальцем по стільниці.

 – Дуже поганий? – співчутливо спитав директор, потягнувшись за цукеркою, але передумав. Дивно солодке його заспокоювало і розслабляло. І цей його швидкоплинний жест лише підтверджував мій здогад: директорові теж була зовсім не до душі ця розмова.

Із батьком вони товаришували ще з часів служби на кордоні. Обоє Щити та обоє – дуже талановиті. Вони миттєво навчилися знаходити спільну мову серед нахабних, пихатих Мечів. І дружбу цю успішно пронесли крізь роки. І нинішнє співчуття у його голосі не було награним, він справді хвилювався за мого батька всім серцем.

 – Ви ж знаєте, що буває після вигоряння, – здавлено відповіла я, роздивляючись малюнок килима і намагаючись не розкиснути.

 – Так-так, – протягнув директор. – Але, Емілі... На жаль, це я не можу написати в королівський дім як поважну причину, – і, подивившись на мене з майже батьківським співчуттям, додав: – Вони все одно прийдуть і заберуть тебе. Перевернуть догори дном весь будинок, шукаючи причини твоєї відмови, повісять на тебе "нашийник" до з'ясування, і в результаті – хочеш ти чи ні, а все одно будеш навчатися в академії Едрегор. Або сидіти в катівнях. Навіть наполовину розкритий дар такого рівня – скарб. Вважаєш, твій батько все це переживе?

Ні звичайно. І втеча також не варіант. Батько й переїзду не витримає. Про втечу й мови йти не може.

Ось тільки королівська академія Едрегор – вірна загибель такій, як я.

 – А якщо написати, що ви помилилися в оцінці мого дару? Що я так… на ледве середнячок?

Ляпнула і сама почервоніла. Навіть якщо директор і погодиться, вони завжди можуть заявитися і перевірити ще раз. І тоді не тільки мені каюк, а й він позбудеться посади та будь- якої поваги в суспільстві. Якщо не загримить під суд за приховування.

– Перепрошую, – пролепетала я, стиснувши пальці на колінах. – Дурницю телепнула.

Директор тяжко зітхнув, відкинувши аркуш.

 – Я можу запросити повторну перевірку на іншому артефакті, якщо бажаєш, – запропонував він, задумливо барабанячи пухленькими пальцями по стільниці.

Я сумно усміхнулася. Це нічого не дасть. Рівень дару все одно покаже надто високий, щоб залишатися в цій глушині. А магістру ці танці з бубном завдадуть суцільних неприємностей: пояснювальні, перевірки, візити керівництва зі столиці та… гончі. Мій особистий нічний жах.

– Не варто, – вирішила я. – Напевно, я перехвилювалася і не усвідомила одразу всієї честі, якої удостоїлася. Самі розумієте, я зі своїм не розкритим до кінця даром не розраховувала навіть, що мене приймуть кудись. Готувалася перекладати папірці у слідчому відділку… А тут… таке. Батьку знайду доглядальницю...

Ці пояснення мого недоумства були зрозумілі магістру Івену. Він по-доброму посміхнувся і від щирого серця почав мене заспокоювати:

– Я допомагатиму йому в міру своїх сил та можливостей, – охоче пообіцяв директор, помітно розслабившись. – І ти зовсім дарма хвилюєшся. В академію Едрегор мріє потрапити майже кожен магічно обдарований. Ти отримаєш диплом, з яким у будь-якому слідчому відділку ногою двері відчиняти зможеш. Повернешся до нашого маленького містечка і завдаси тут всім жару! А я колись пишатимуся тим, що ти вчилася під моїм керівництвом. Ну, вище носа, Емілі Рейн! І ти завжди можеш розраховувати на мою підтримку.