Пролог

Пронизливий вітер тривожним стоном пробивався крізь щілини в старому дерев'яному вікні, віщуючи неминучу грозу. Це неприємне завивання щоразу змушувало її здригатися і зупинятися посеред кімнати, глибоко вдихаючи холодне нічне повітря.

«Я все роблю правильно… Ця погода, як у день мого народження, — знак згори. Я повинна!» — думки в голові дівчини металися так само шалено, як і ноги по старому паркету, вишукуючи серед шафок і шухляд те, що було насправді дороге серцю. Волосся рудою хмарою спалахувало то тут, то там, ледве встигаючи за метушливими ногами.

Опівночі треба все завершити. З нового дня розпочнеться нове життя. У новому світі.

У напівтемряві маленької кімнатки, освітленої всього парою свічок, руда хмара нарешті завмерла і опустилася на підлогу разом із важкою сумкою, пошитою спеціально для цієї подорожі.

Усі листи надіслані.

Усі справи завершено.

Усі необхідні речі зібрані.

Залишилося лише зробити останній крок. У невідомість, що так давно манила її. Не випадково вона знайшла цей шлях.

Сумніви геть. Нікого тут не лишилося, за ким вона стала б нудьгувати і хто сумував би без неї. Попереду захоплююча пригода. Аби тільки вийшло!

Зусиллям волі прогнавши з голови думки, що турбували, вона окреслила крейдою коло навколо себе і почала заповнювати його особливими символами і викладати в потрібних місцях певні трави і порошки. Вона так довго готувалася до цієї події, прокручувала все в голові, але тепер, коли настав час діяти, руки її тремтіли, а нутрощі стискалися тугим вузлом від невпевненості. І все-таки, вона не могла відступити. Занадто пізно.

Нарешті останні елементи кола були заповнені. Залишилося тільки стати в центрі і підпалити від свічки зв'язку сухих трав — останнього елемента, який відчинить браму в нове життя.

Без хвилини дванадцять.

Вона піднялася на тремтячих ногах, сумка боляче тиснула на плече своєю вагою, і простягла руку із сухоцвітами до свічки. Раптовий спалах блискавки розрізав небо навпіл, освітивши на мить яскравим світлом кімнатку і тоненьку фігурку, що стояла в ній, з гривою рудого волосся, так схожого на хмару, осяяну сонцем, що заходить. Гуркіт грому, що послідував за блискавкою, своїм приголомшливим грюком змусив дівчину здригнутися всім тілом, але рука не випустила букетика з трав. З останнім відлунням грому неясний силует рудоволосої мандрівниці поглинув портал, що відкрився посеред темної кімнатки.