Розділ 18

Поцілунок тривав вічність. Принаймні Феліції він здався саме таким — нескінченним, чарівним, довгоочікуваним. І все-таки настав момент, коли він закінчився. Фірніет відсторонився і мовчки лежав поряд, важко дихаючи.

— Це був найдовший поцілунок у моєму житті… — Феліція перша наважилася порушити мовчання.

— Це була моя найбільша помилка за останні 15 років, але я ні про що не шкодую, — Фірніет повернувся і притягнув Феліцію до своїх обіймів. — Заспокоїлася?

— Ви вмієте заспокоювати… — Феліція ткнулася обличчям у теплий бік викладача.

— Тебе не дратує звертатися на «ви» після поцілунку?

— Дратує, — чесно зізналася Феліція.

— Ну тоді перестань.

Фірніет знову торкнувся її губ своїми, його руки ніжно торкалися її тіла, викликаючи мурашки по шкірі. Він обережно зняв з неї одяг, повільно, даючи шанс їм обом зупинитися і одуматися, але цього не сталося. Вони хотіли лише одного — забути про всіх і все, віддатися хвилюючим відчуттям довгоочікуваної близькості тіл. У слабкому світлі свічок очі Фірніета ніби світилися зсередини, Феліції здавалося, що вона тоне в цьому сріблястому вирі. Мерехтлива, переливчаста безодня чарівних очей. Феліція не могла довго в них дивитися, боячись потонути в цих озерах і просто заплющила очі. Вона тільки міцно трималася за нього, не в силах ні вдихнути, ні видихнути, доки її остаточно не накрило хвилею.

І тоді все затихло.

Фірніет лежав на спині, заплющивши очі. Про що він думав, вона не знала. Феліція поклала голову йому на плече, притулившись ближче, він ніжно обійняв її і втомлена Феліція непомітно для себе невдовзі провалилася в сон.

Прокинувшись, Феліція відчула себе незатишно — теплі руки її більше не обіймали. Вона розплющила очі і виявила, що Фірніет сидів на краю ліжка з аркушами паперу в руках, він був занурений у читання.

— Ти чому не спиш? — Феліція торкнулася його плеча.

— Вивчаю те, що дізнався, — Фірніет повернув до неї голову. — Я мав рацію, Фел, ритуал не зовсім звичайний. Більше того, дуже рідкісний.

— І тобі доброго ранку.

Фірніет нахилився і легенько поцілував її в губи.

— Так краще?

— Набагато, — задоволена посмішка осяяла обличчя Феліції.

— Вибач, я відвик, — Фірніет знизав плечима.

— То що там? — Феліція підвелася на лікті і ковдра трохи оголила її тіло.

— Прикрийся, ти плутаєш мої думки, — Фірніет посміхнувся. Феліція слухняно натягла на себе ковдру. — Фелла зробила ритуал прив'язки сили. Але тільки не прив'язки до себе, як це у нас іноді практикують, вона прив'язала силу до того, кому віддала її, тобто до тебе.

— А що це означає? — Феліція не знала про такий ритуал, але Фірніет виглядав стривоженим, і це її турбувало.

— Прив'язану силу не можна віддати за життя. І після смерті є близько 10-15 секунд, коли його можна захопити. Такий ритуал роблять ті, хто цінує свою силу більше, ніж своє життя. Але роблять на себе. Я вперше зустрічаю випадок, коли прив'язують силу, що передається. В історії таке траплялося, але зараз подібне не практикують. Це вважається неправильним, насильством над чужим життям. Мабуть, тому і загинула твоя мати, вона підсвідомо намагалася захистити тебе від прив'язки.

— Тобто Фелла винна у смерті моєї мами? — Феліція зітхнула. Їй було сумно від цієї думки.

— Вона цього не хотіла, я думаю. Вона просто хотіла захистити свою силу. Я схильний звинувачувати у всьому Валідану. Вона заварила всю цю кашу.

— Напевно… Мені легше звинувачувати Валідану, не хочу бачити провини Фелли у цьому. Але тепер у мене менше варіантів — я не можу віддати своєї сили, навіть якщо захочу.

— Феліціє, втратити силу — це не найстрашніше. Життя ж безцінне. Ти у небезпеці. Валідана тебе вб'є, якщо впізнає. Обіцяй мені, — Фірніет узяв її обличчя у свої долоні і зазирнув у вічі, — що ніколи й нікому не розповіси про прив'язку сили без мого дозволу. Якщо тебе спіймають, тягни до останнього, кажи, що віддаси сили, тільки не признавайся, що не можеш. Ти зрозуміла?

— Так, — з губ Феліції зірвалося злякане зітхання.

Фірніет ніжно поцілував її у скроню, спустився до шиї, і тільки потім притулився губами до її губ.

— Ти зробила мене вразливим, — прошепотів він. — Я 15 років уникав жінок, не дозволяючи почуттям керувати моїм розумом, а потім ти впала мені прямо на голову. І все перевернулося. Я став іншим.

— Технічно я впала на ящики в комірчині в тренувальному залі, — усміхнулася Феліція.

— Не знав таких подробиць. Але це не змінює суті. Скажи мені чесно, Фел, — Фірніет подивився їй прямо в очі, — ти ж була там, у коридорі, під час свята Осені, коли я розмовляв з Кеттою?

— Була, — щоки Феліції спалахнули червоним. Вона пам'ятала, що він тоді казав.

— Я так і знав, що мені не почулося, — Фірніет зітхнув.

— І?

— Я так хотів цього уникнути. Я складна людина, Феліціє. Я відданий своїй справі, а жінки завжди діяли на мене як вино. Я втрачаю голову і перестаю мислити логічно. Можу припуститися помилки. Я не хочу, щоб ти постраждала через мою помилку, я собі цього не пробачу. Але й тримати тебе на відстані також не можу. Хоча, мушу визнати, це дивна іронія: я уникав стосунків, боячись, що рано чи пізно моя жінка приревнує мене до тієї, кого я повинен захищати. Не думав, що кохана та підзахисна стане однією і тією ж. Але, може, це й на краще. Напевно, ти мала з'явитися в моєму житті і все змінити.

— Дивне освідчення в коханні, — Феліція усміхнулася.

— Яке вже є, — Фірніет відвернувся. — Все одно ти знаєш і так.

Для Феліції це було найнеприємніше в чоловіках — небажання освідчуватися в коханні. Дбати, захищати, підтримувати — все це вони можуть, а сказати просте "кохаю" — ні. Не по-чоловічому такі ніжності! Що ж, нехай поки буде так, але рано чи пізно вона зірве з його губ заповітне слово.

— У нас є з чого приготувати сніданок? — Феліція підвелася з ліжка.

— Сподіваюся. Здається, я бачив трохи вівсянки та варення.