— Максвелл, дивись, — я смикнула чоловіка за рукав.
— Що, Лесь? — напівбоком на мене подивився чоловік.
— Глянь туди, — я вказала на світло.
Навіть Авріла подивилася туди, куди я вказала.
Чоловік знову глянув туди, і тут же перевів погляд на викладачку.
— Там нічого немає, — прошепотів він.
А я бачу, як до неба ллється світло. І це я без окулярів.
— Та є там. Стовп світла. Ось стань сюди, — я посунула напруженого чоловіка на своє місце.
— Ні, Лесь, — він простягнув і так подивився на мене, що аж страшно стало. До мурашок.
Так, щось я при ворогах такі речі кажу.
— Вона бачить, — усміхнулася Авріла. – Вона бачить світло.
І тут же втекла від нас. Але недалеко. Ельфи пильнували. Ліани стяглися на руках та ногах викладачки.
— Статистична вибірка ніколи не помиляється.
Я здивовано втупилася на нього.
— За натовпом йде менша частина, — він знизав плечима. – Тільки питання в іншому, як вони ставляться до того, що відбувається.
— Слухай, а зараз не буде бійки студенти проти викладачів?
— Сподіваюся, що ні. Просто тут деякі пенсіонери. Але думаю, що проти людей цілком може бути.
— Ні-ні, ми не чіпатимемо. Викладачі та ректор нас задовбали! – крикнули ельфи п'ятого курсу. – Ніколи такого не було. Ось круглу відмінницю, кращу ученицю академії – загнобили по зіллєварінню.
— Неправда! – крикнула Авріла. – Вона не вчила!
— Вчила і все правильно зробила! – плаксивим голосом відповіла студентка. – а ви мене на іспиті завалили.
— І це ще не все. Вона одного троля теж довела. Третьокурсника. А він між іншим відмінником був. І то довели.
Тобто це не одній мені щастило так спочатку навчання. А вони всіх учнів топили? Хоча якщо вони хотіли запустити драконів в академію, то не дивно.
— Во-Во. А я говорив, що при колишньому ректорі було краще. Там хоч перездача була! А тут скасували. Чому?
Так, студенти без перездачі – ще те зло.
Я і не думала, що в академії настільки все погано. Перездач немає, відмінників завалювали. Та у нас тут реально людей виживають. Точніше нелюдів. В загальному студентів. Адже ректор говорив, що хоче запустити драконів. Але запустити і звільнити місце – два різних поняття.
— Пане Деус, що тут відбувається?
А ось і власною персоною заявився ректор. Чоловік здійняв руку, а пута, що огорнули Аврілу, спали.
— Ви самі все чудово бачете.
— Чому у вас студенти б'ються на полі?
— Я займаюся першим курсом, смію нагадати...
— Вона бачить світло! – крикнула Аврила, перебивши Максвелла.
— Вона взагалі бачить, — процідив ректор, адже я не відводила погляд від його обличчя, а мої окуляри все ще були на Максвеллі. – Значить світло дає справжнє зір.
— Ми пішли на ваші умови, — Максвелл зробив крок вперед. – Ми пустили вас в академію, а ви перетворили її... В загальному ось в це.
— Ви просто не розумієте.
Так у нас вже півроку ніхто нікого не розуміє.
— Завжди є ті, хто сильніший, і ті, хто повинен коритися силі. Ти став винуватцем того, що зник колишній ректор. Ти хочеш зруйнувати академію.
— Я хотів знайти друга. Мені самому не потрібно крісло ректора, — відповів коханий, похитавши головою. – Вас поставили будувати, а не ламати.
— Ми не ламаємо, ми встановлюємо співробітництво світів. Дівіна – остання академія, де все ще не навчаються дракони.
Про що б вони не говорили, я вже себе представляла так, ніби сиджу по той бік екрану з попкорном і мотаю головою з боку в бік, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
— Тому що для них є свої академії, в яких їм даються не менше знань, ніж тут.
— Але так не можна.
— Це необхідно. Світи можуть співпрацювати, жити разом і боротися з темрявою, але із-за особливостей драконів з ними ніхто не може толком вчитися. Гляньте на принца. За ним вся академія бігала. Якщо вся академія буде з драконами.
— Експеримент пройшов успішно. Ось у сусідній вже є дракони...
— Так, є дракони. І десять заяв від викладачів на перевід в Дівіну, — відповів Максвелл.
— І тому тобі краще знищити всю академію, ніж пустити сюди драконів.
— Я не збираюся руйнувати академію.
— Слабо віриться, — в руках ректора з'явився темний меч. – А от я так подумав. Чому б нам не вирішити, як це вирішувалось раніше. Поєдинок. А переможцю дістається все. І академія, і всі справи.
— Військовий проти вченого? – запитав Максвелл. – Дійсно. Світло вже рветься назовні і десь тут тьма. Я не збираюся з вами битися. Мені безпека учнів важливіша ваших амбіцій. Я відкидаю вашу пропозицію.
— Ох, ні, пане Деус. У вас вже немає вибору. За все, що ви накоїли, вам належить покарання. Адже темрява досі в академії?
— Тьма в академії? – почулися голоси студентів.
Навіть на полі всі припинили битися, і почали стікатися до саду. А що? Пар випустили, тепер треба послухати, що люди задумали.
— Так, студенти. Ваш викладач історії та колишній ректор експериментували в академії з темрявою, поки ви ходили на пари, приймали їжу в їдальні і спали в своїх затишних ліжках. Весь цей час тут була тьма.
— Я ж казав, — я почула голос Бома, поряд з собою.
— Це все не зовсім так, — прошепотіла, бачачи як він розвів руки в бік. – Тільки ти хоч не ведися на те, що говорять зараз.
А то так і будемо стрибати як маятник від ректора до Максвелла, то від Максвелла до ректора. Ох, як важко приймати чиюсь сторону. Для інших. В собі я вже не сумнівалася.
Бом насупився. Але я вже не буду його вмовляти. Не можна ж вічно бігати за одним. Нехай вже вирішить точно на чиєму він боці.
— Нас більше, — сказав Бом і вийшов вперед. — Нам плювати на ваші людські розбирання, пан ректор. Але якщо треба буде битися, то кожен з нас буде битися. Ми сюди прийшли вчитися, отримувати знання, а не ставати свідками знищення цілої академії. Так що — за Дівіну!