Академія пси-хів: навіяти, закохати, вбити...

ГЛАВА 5

Бібліотека розташувалася в центральному корпусі – старовинній будівлі з високими шпилями, де, як я зрозуміла, перебувала велика частина аудиторій.

Там мені видали три величезних пакети, в яких вмістилися не тільки книги з зошитами, а й купа абсолютно незрозумілої дрібноти. Якісь коробочки, кулі, артефакти, таблиця рун, пір'яні ручки, різноманітні ланцюжки і палички – я й гадки не мала, що це і для чого використовується.

Шкода, відмовилася від допомоги консерви. Цікаво було б подивитися, як вона допомагає мені доперти цю важкість. А ось як я одна їх доперу – питання...

Питання вирішилося саме собою у вигляді хлопця мого віку з густою кудлатою шевелюрою і яскравими жовтими очима, яких я ніколи не бачила на Землі.

– Новенька?

Я кивнула, пристосовуючись до пакетів, які мені вивантажили на один зі столів.

– Дік Ганверр, – простягнув він руку. – Староста п'ятої групи.

– О, це ж моя! – зраділа я: в розкладі значилася саме п'ята група першого курсу.

Потиснула широку п'ятірню з натхненням, прикидаючи, як би так його розкрутити побути моїм носієм. Але він і сам виявився цілком не проти продовжити знайомство:

– Мені передали, у нас поповнення. Допомогти?

Щоб в нашому універі староста пішов особисто зустрічати новачків? Та його знайти, навіть коли потрібно, було проблемно! Втім, згадалися слова Саї. Їм тут нудно, а я взагалі з іншого світу. Ну, нехай тоді розплачується за можливість поспілкуватися!

– Звісно! – я з посмішкою вказала на пакети. – У тебе що, пар немає?

– А у нас теорія левітації, але оскільки мі Сарелія сьогодні на комісії, то ми займаємося самостійною роботою.

Ох вже ця мі Сарелія, і тут вона!

– Отже, мені пощастило, – посміхнулася я. І відразу ж вирішила уточнити: – А мі Сарелія – хто вона? Якої раси?

– Взагалі-то... вампір, – Дік трохи скривився. – Але у нас не прийнято розділяти один одного по расам. Це, скажемо так, поганий тон. Краще не задавай таких питань.

Ну ось, а я тільки хотіла поцікавитися, хто ж він сам!

– Новачкам можна пробачити, – підморгнув Дік.

По дорозі до гуртожитку він намагався розпитати про Землю. Вирішивши, що таємниць тут немає, я вільно відповідала на питання, раз сто п'ятдесят повторивши, що так, там зовсім відсутня магія. Здається, для жителів цього світу такий факт був не менше приголомшливим, ніж для мене – видатні ельфійські вуха ректора.

Мені ж хотілося почути подробиці про вампірів. Точніше, про одну конкретну вампіршу – Альву Сарелію. От цікаво, чим вона тут харчується? Чи небезпечне для неї сонячне світло? А срібло? А хрести? А спить вона в труні, або де?

Дік поглядав у мою сторону і кривився, ніби ледь стримувався, щоб не заіржати на все горло.

Я згадала слова ректора, що занадто «голосно» думаю. І цей читає мене? Ну досить, я ж не клоун, давати вистави!

– Ти смішна, – нарешті озвучив Дік думки, що великою неоновою вивіскою світилися у нього на лобі.

– Рада, що змогла порадувати, – фиркнула я.

– Та ні, справді. Не знаю, де ти набралася такої нісенітниці про вампірів, але мі Сарелія не боїться сонячного світла і не спить в труні. І так, – додав, вже відкрито сміючись над моїм витягнутим обличчям, – вона не їсть бідних студентів.

– Але ж вона вампір!

– А я перевертень.

В голові одразу ж промайнуло все, що я знала про перевертнів. Ясна річ, мої знання були почерпнуті з фентезійних романів і фільмів жахів.

У міру того, як я думала, очі Діка розширювалися все більше і більше.

– Ого, – видав він хрипким шепотом, – а казала, що у вас на Землі немає інших рас, окрім людей.

– Звичайно ні, – сердито запевнила я. – Тільки в книжках.

– Тобто все, що ти знаєш про вампірів і перевертнів, – вигадка?

Язик вже рвався відповісти «так», але раптово мене відвідала нова думка.

А що, як ні? Що, як за вигадкою стоять реальні історії тих, хто побував у цьому світі і своїми очима побачив вампірів, перевертнів, ельфів та інших його мешканців? Але тоді виходить, ці люди повернулися на Землю?

Чи означає, що у мене теж є шанс повернутися?

– Ей, про це навіть не думай! – Дік раптово посерйознішав.

Я з підозрою глянула на нього:

– Слухай, а як це ти мої думки читаєш? Ти ж пасив.

Він знизав плечима.

– У мене дуже слабкий активний дар, немає сенсу його розвивати, а ти голосно думаєш. Твої думки буквально кричать.

– Тобто, – осінило мене, – хочеш сказати, що я віщаю як рупор?

– Не знаю, про що ти. Але так, думаєш дуже голосно.

Я закусила губу і втупилася собі під ноги. Ми якраз йшли по доріжці, викладеній коричневою плиткою.

Що ж це виходить, в Академії будь-хто може дізнатися, що у мене на думці? Не тільки ректор і професори, але навіть студенти і обслуговуючий персонал?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше