ГЛАВА 6

І яку музику тут можна встановити, цікаво? Навряд чи будуть записи наших рок-груп. Швидше вересклива волинка або крики жертв вампірши...

В якості жертви чомусь вперто представлявся Наареш, хоча такому перехопити будь-якого вампіра однією лівою – нічого не варто.

– Ліз! – поспішаюча по одній з тінистих доріжок Саї відвернула від думок про будильник. – Ну як пройшло?

– Пси-пасив, п'ята група, – відгукнулася я, порівнявшись із нею.

– Здорово! Я теж в п'ятій!

Ми рушили до центрального корпусу, в якому знаходилася їдальня.

– Значить, у нас однаковий розклад?

– Майже. Розклад складають, враховуючи нюанси дару та фізіології. У мене, наприклад, кілька русальчиних предметів, ну там особливості підводного пси-впливу, всяке таке. У тебе, напевно, щось інше в цей час.

– А самим предмети вибирати не можна?

– Адептам першого рівня не можна.

– Нічого-то нам не можна, – пробуркотіла я.

В їдальню звідусіль стікалися студенти в однакових строкатих формах. Хто їх тільки придумав? В очах рябить.

Обідня зала виявилася милою. Високі напівкруглі вікна давали багато світла, за ними шелестіли незнайомі трохи червонуваті дерева. Студенти самі набирали їжу на роздачі – обмежень я не помітила, втім, особливого розмаїття теж.

Вибравши страви, які здалися знайомими із власного світу, слідом за Саї вмостилася за одним з вільних чотиримісних столиків.

Два більш широких столи, людей на вісім кожен, були відведені для викладачів, але я не помітила серед них жодного знайомого обличчя. Більше половини місць взагалі були порожні, в той час як студенти все прибували та прибували.

– А в тебе є куратор? – поцікавилася я, пробуючи салат з незнайомих овочів. Він виявився приємним, незвичні спеції надавали своєрідного присмаку.

– Вже ні, мені семи днів вистачило.

Може, і мені вистачить! Я надихнулася. Саї, озирнувшись навколо, додала:

– До речі, весь гуртожиток гуде. Кажуть, до нас прибув новий препод, направлений самим королем. Буде телепатію викладати. Цікаво, він не одружений?

Вона мрійливо підняла погляд до стелі.

– А це має значення? – пробубоніла я з набитим ротом.

– Ну звичайно! – вона глянула на мене з подивом. – Якщо він молодий, гарний собою і не бідний, то на нього відкриють полювання!

Від її слів я поперхнулася. Закашлялася. Саї з готовністю постукала по спині.

– Досить, – прохрипіла я, відновлюючи дихання, – все в порядку.

– На ось, водички попий.

Поки я ковтала воду, вона продовжувала розповідати:

– Я, звичайно, не вірю – але уявляєш, кажуть, він дракон!

Дра... хто? На цьому я поперхнулася вдруге. Не може бути! Хоча його очі... і дивне почуття, яке охопило мене...

Саї посилено стукала по моїй спині, примовляючи:

– Нічого, я теж сумніваюся, дракони хоч і заснували Академію, сто років вже сюди не прилітали! Навіть на прохання короля не відкликалися, то чому раптом зараз? Перебільшують. Але подивитися, який він, все одно цікаво...

– Та нічого цікавого, бачила я його на комісії, – знизала плечима я. – Міє Наареш. І взагалі, Дік сказав, що обговорювати расу – моветон!

– А ти вже встигла з Діком познайомитися? – посміхнулася Саї. – Він класний.

– Хто тут мене згадує? – звідки не візьмись до нас наблизився сам перевертень, в супроводі незнайомої красуні.

Світле, довге доглянуте волосся і бузкові очі – прямо дійсно бузкові! Пухкі рожеві губки. Навіть форма на ній сиділа якось інакше, обтягуючи пишний бюст і підкреслюючи тонку талію.

– Фета, – представив її Дік.

А, значить це та сама королева сирів, про яку розповідала Саї.

Фета простягнула руку дивним жестом, немов пропонуючи мені її поцілувати.

– А це Еліза, наша новенька, – поспішив відрекомендувати мене Дік.

Кивнувши, я потиснула простягнуті пальці і повернулася до трапези.

– Так значить, ти вже бачила міє Наареша? – поцікавилася Фета, сідаючи навпроти.

– Чого тобі взяти? – запитав Дік.

Ну ясно. З тих дівчат, навколо яких всі мужики в'ються і поспішають догодити, втрачаючи мозок, який швидко випливає крізь штани.

– Артенію та гравійскій сік, – вимовила Фета, немов само собою розумілося, що королеви не носять підносів з їжею.

Але ж славний хлопець. Так і захотілося стукнути, виключно в оздоровчих цілях – щоб вийшов з-під впливу.

Дік так глянув на мене, піднявшись, що я відразу ж згадала про відсутність щитів та блоків. І почала наспівувати про себе стару дурну пісеньку – якщо щось і підслухають, то нехай її.

– Розповідай! – поквапила Саї. – Який він?