ГЛАВА 7

Якийсь час я швидко віддалялася від їдальні, продовжуючи наспівувати дурну пісеньку. На щастя, ніхто за мною не ув'язався, хоча я затрималася біля роздачі, щоб взяти трошки м'яса Білці.

Оглянувшись і не побачивши переслідувачів, пригальмувала, щоб звіритися з Мобілкою. Уроки з Наарешем стояли на два. Схоже, його сьогодні теж звільнили від пар. Я занесла Білочці ласощі – правда, моя красуня лише ліниво підняла голову, сито облизнулася і перекинулася на інший бік спати.

Погладивши маленьку, я вийшла трохи побродити по території. В Академії стало тихо – більшість адептів розійшлися по пообідніх парах, тільки зрідка миготіли ті, у кого вікно.

Цікаво, чи можна прогуляти, або особистий помічник винесе мозок, ще й доповість декану? Ну і контроль...

Неприємний холодок ковзнув по спині. Я сповільнила крок, насторожено озираючись. Що це? Хто?

По сусідній доріжці, майже прихованій кущами, рухався чоловік. Серце недобре сіпнулося – і раптово для себе я впізнала його. Один з тих, хто вдерся в мою квартиру, викрав мене з рідного світу! Ловець!

Не знаю, яким чуттям я визначила, що це він, але не засумнівалася ні на мить. Намагаючись триматися на віддалі, трохи пройшла слідом.

Чоловік рухався в сторону обсерваторії, яка височіла над територією. Задумливо зупинившись, я раптом згадала нічні пригоди.

Наареш. Що він про мене знає? Що до мене має? Навіщо вночі стежив? Або просто проводжав, хотів переконатися, що не повторю спроби пробратися до порталу?

– Шукаєте дорогу в Ментальний зал? – від пронизливого баритона мурашки ковзнули по спині.

Ледь не підскочивши на місці, я різко озирнулася і натрапила на погляд зелених очей того, про кого щойно роздумувала.

Як це ви, міє препод, примудрилися змитися від мі консерви і мі стервози? Я промовчала, лише кивнувши, але в куточках зелених очей блиснули веселі іскорки.

Ох ти ж, твою... він же менталіст! З переляку я забула пісеньку, покопалася в пам'яті і видала «Жили у бабусі два веселих гусі. Один сірий, другий... гм...» – зам'ялася, підняла погляд на білосніжного чоловіка. Не гусак, звичайно...

Куточки його губ сіпнулися в усмішці.

– Ви альбінос? – швидше, ніж встигла себе зупинити, видала я.

– Срібний дракон, – відгукнувся він. – Ходімо, я проведу вас. По дорозі і приступимо до азів.

Ех, а вночі звертався до мене на «ти». Серце кольнуло жалем...

Приступати до азів срібний не поспішав. Призупинився задумливо і довго дивився в ту сторону, куди пішов ловець. Ніби щось намагався вичитати.

Але ж ловець напевно йде до порталу! І якби не заняття, можна було б простежити і...

Старанно намагаючись заглушити думку, що промайнула, я зосередилася на пісеньці про сіренького козлика. Але біленький не-козлик перевів погляд на мене.

– Це він! – повідомила я, дуже сподіваючись заплутати хрінова менталіста. – Цей ловець з тих, хто притягли мене! Увірвалися в квартиру, і...

– Мені шкода, мі, – в голосі дракона прозвучали цілком щирі нотки.

– Це несправедливо, що ви ось так просто крадете людей... і не даєте їм навіть рідних попередити.

– Земля не пристосована для магії. Навіть мінімальні здібності там можуть завдати непоправної шкоди.

– Тобто це турбота, – фиркнула я.

– Турбота, – серйозно відповів він. – Але я знаю, що міє Алрімаліль обіцяв вам можливість... І постараюся проводити вас на Землю, щоб ви могли зателефонувати рідним.

– Чесно? – радісно спалахнула я.

– Чесно, – посміхнувся магістр.

Або професор. Або хто він там.

– Магістр, – відгукнувся Наареш у відповідь на мої думки.

– А від вашої магії там шкоди не буде?

– Дракони кращі менталісти. І щити у нас теж найпотужніші, при необхідності нічого не пропустять і всіх, хто поруч, прикриють.

– Прямо всіх? – буркнула я.

Навіть стадіон? Питати не стала, але безсовісний магістр явно знову вичитав картинку в моїй голові.

– І стадіон, – відгукнувся, роблячи крок в сторону Ментального залу. – Що ж, відразу і почнемо. Як ви впізнали ловця? Бачили його обличчя? Або, можливо, щось інше?

– Не бачила. Він був в кімнаті. Але... – я задумалась, не розуміючи, як пояснити. – Запах. Чи не запах, щось... індивідуальне.

– Абсолютно вірно, мі. Ось це індивідуальне – саме те, що резонує з вашими здібностями. З будь-якими пси-здібностями. Те, завдяки чому ви можете знайти когось, почути когось, захиститися від удару... У кожного створіння, будь воно живе або не живе, є загальне, так би мовити, звучання... Наприклад, людини, дракона, феї, стола, кота. Те, що дозволяє нам визначити його приналежність. І є індивідуальне. Коли ви розумієте, що ось ця білосніжна кішка – саме ваша.

Я кинула на нього переляканий погляд: не віддам свою Білочку нікому! Але Наареш не відреагував. Він продовжував розповідати, і я заслухалася, відпливаючи на хвилях його голосу. Це що ж, особливість усіх драконів, або даного конкретного індивіда?