ГЛАВА 11

Увечері ми впали без сил. До самої ночі поралися з рослинами, перезнайомилися з усіма і насміялися – хлопці та дівчата виявилися дуже приємними. А з ранку Саї знову влаштувалася у ванній.

Я теж прокинулася ні світ, ні зоря. Вихідний! А у мене, можливо, – якщо Наареш виконає обіцянку, – поїздка на Землю! Нервове збудження не давало заспокоїтися.

– Можна мені хоч вмитися! – стукнула в двері.

– Ой, я думала, ти спиш... заходь!

Не без хвилювання я заглянула. І застигла. Одне діло розуміти теоретично, що твоя сусідка – русалка. І зовсім інше – побачити хвіст, що вилискує зеленою лускою!

– Коли ти плаваєш, піду я, чи що, побігаю, – хмикнула я, нашвидку приводячи себе до ладу.

– Побігаєш? – здивувалася вона.

– Ну так, тут обстановка така... це ж не заборонено?

– Та ні начебто... не знаю. Тут ніхто не бігає.

– Чому?

– Ну... у нас же немає бойових факультетів.

– Піду спробую, – вирішила я.

Сонце світило у вікно, куди, схоже, знову умотала Білка. Пряне повітря огортало теплом. Я вдягла один з тренувальних костюмів, через брак спортивного, і вирулила вниз.

Академія дійсно ще спала. Навіть кімната мі Гресси виявилася прикрита. Зовні було чарівно порожньо і тихо.

Намітивши шлях до невеликого ставка з фонтаном, що знаходився в парку між гуртожитками адептів та будинками викладачів, я пошкодувала про відсутність навушників і перейшла на повільний біг.

Взагалі, все це здавалося дуже дивним. Вбивчі ментальні здібності, пірокинез... І немає бойового факультету? Або це тільки дракони можуть вражати поглядом? І тільки дрібну нечисть?

Замислившись, я досить швидко опинилася на тінистій доріжці, яка пролягала навколо ставка.

– Похвальне заняття, – глибокий ласкавий баритон пролунав так несподівано, що я здригнулася і ледь не впала.

Не помітила, коли і звідки з'явився Наареш! Теж в обтягуючому костюмі – я раптово зніяковіла під поглядом, яким він оглядав мою фігуру. Пригальмувала, відчувши несподіване хвилювання.

– Ви стежите за мною? – вирвалося швидше, ніж встигла себе зупинити.

– Вийшов розім'ятися, – незворушно відгукнувся срібний.

Волосся його, сколене в довгий хвіст, викликало дивні смутні асоціації.

Вода поблискувала під сонячними променями. З фонтану у вигляді красивого крилатого дракона лилися чисті струмені, збиваючи в повітря піну бризок.

– Треба було бігти в іншу сторону! – буркнула я, не те щоб щиро.

На відміну від адептів, викладачів селили в окремих невеличких будиночках. Якщо зовсім чесно, мені було дуже цікаво подивитися, де він живе. І навіть в глибині душі хотілося побачити його самого. Але постійно виділятися серед інших адептів таким способом – зовсім не хотілося.

– Тут недалеко є спортивний майданчик, – відгукнувся Наареш. – Показати?

– Покажіть.

«Недалеко» по-драконячи, як виявилося, знаходилося в хорошій півгодини бігу, мало не позаду усіх полігонів. До свого збентеження, я втомилася і захекалася, а супутник біг поруч, ніби готовий продовжувати в тому ж темпі ще десять разів по стільки ж.

У дитинстві я ходила в різні спортивні секції, але останній рік в інституті якось залінувалась. Однак бездоганна фізична форма молодого магістра прямо надихала. Під враженням, я навіть дала собі слово займатися щодня.

Майданчик виявився незрівнянно оснащеним. Стільки всіляких драбинок, брусів, турніків та різних незнайомих мені снарядів – ну точно для здачі нормативів, інакше для чого ще?

– Міє Наареш, – не витримала я. – Адже ця Академія єдина в світі навчає псиоників?

Дракон кивнув, і я додала:

– Але чому тоді тут немає бойового факультету? Ті ж вогняні маги... ну в сенсі, пірокінетики. Ці, які переносять свідомість, як їх... з психопортацією. Створення зомбі, знову ж... Це ж не прості безпечні вміння?

Дракон глянув на мене дуже серйозно:

– Вам краще цього не знати. Повірте.

– Але...

– Ліз, – голос його став тихіше і якось інтимніше, чи що. Він трохи нахилився до мене, дивлячись очі в очі: – Ти хочеш повернутися в свій світ? Ось і зосередься на цьому.

З цими словами Наареш розвернувся, знову перетворюючись в бездоганного магістра. Підстрибнув до найближчого турніка, підтягшись по пояс.

Немов зачарована, дивилася я на цю гру м'язів та досконалого тіла, знову бажаючи побачити його другий вигляд. Бо повернуся додому, і так і не дізнаюся, як насправді виглядає срібний дракон!

Спробувала згадати хоч якісь вправи, бажано не дуже ганьблячись в очах Наареша. Поки Мобілка не просигналізувала, що до сніданку залишилося півгодини.

– Я... піду, – пробурмотіла я, дивлячись вгору, де як і раніше вправлявся магістр.

Легким рухом він стрибнув до мене метрів з трьох, а то й більше. М'яко приземлився, спружинивши.