Академія пси-хів: навіяти, закохати, вбити...

ГЛАВА 12

На обід Наареш знову не прийшов. Пам'ятаючи, що до обсерваторії топати добрий час, я дуже швидко поїла і відразу ж помчала туди.

Хвилювання накочувало крижаними напливами. Здається, навіть вночі я не так сильно переживала, піднімаючись по цій дорозі, як зараз. При світлі дня вона виявилася викладеною помаранчевими цеглинками.

Чомусь все чекала, що магістр наздожене або опиниться попереду. Але поступово перестали потраплятися навіть адепти. Останню третину підйому я здолала на самоті.

Наареш чекав на тому ж місці, де ми познайомилися. Ніяк не збагну, як він так встиг, або, може, переносився порталом ще кудись.

Тільки ось куди?

Джинси! Він був одягнений в джинси! І вони так обтягували його... ммм... те, на що у викладачів задивлятися не прийнято! Звичайна сорочка нашого світу... До чого ж вона йому личила! Якби такий хлопець зустрів мене з пар, всі подруги заздрили б!

А тут він магістр, хоча й наймолодший з них.

Не чекаючи попереджувального покашлювання, я завела пісеньку про козлика.

– У нас півгодини, – незворушно повідомив Наареш. – Будь ласка, не будуйте грандіозних планів, адептко.

Хм, про що це він?!

– А я вже набудувала, – буркнула у відповідь.

– Не сумніваюся.

Магістр приклав долоню до дверей. На мить заіскрило білим, і стулка привітно відчинилися.

Я очікувала побачити величезний зал, як зазвичай зображують стародавні обсерваторії. На худий кінець гігантський телескоп. Але нас зустріла гучна тиша і коридор, що губився в напівтемряві.

Ми крокували кілька хвилин, постійно звертаючи направо. Перед очима пливло, я намагалася проморгатися – все здавалося, ніби втрачається чіткість зору.

– Магія, – кивнув Наареш, немов відповідаючи на питання. – Без мене ви цього проходу просто не знайдете.

«Навіть не намагайтеся», чітко прозвучало в його словах. Я промовчала: спокуса спробувати не минала, і я старалася ретельно спостерігати, що і як він робить.

Тільки ось боюся, без його долоні мені не пройти при всьому бажанні. Біля раптово виниклої в кінці коридору двері вона теж знадобилася.

Уявивши, як мчу сюди, розмахуючи білою рукою дракона... або і того хлеще, дістаючи звідкись із рюкзака... я пересмикнулась і зупинилася на нешкідливих гусях. Здається, пора розширювати асортимент дурних пісеньок. Щось на зразок «Тепер я Чебурашка, мені кожна дворняжка при зустрічі відразу лапу віддає...»

Портал виявився широкою перевернутою аркою – скоріше навіть підковою. З матеріалу, що нагадував темний камінь.

– Мабіум? – здивувалася я. – Хіба він не блокує магію?

– У нього багато і інших властивостей.

– Але... невже він не буде заважати переміщенню?

– Навпаки, він відмінно утримує магічну силу. Головне вміти направити її, куди потрібно. Стійте тут.

Дракон підняв руки. Зробив кілька пасів, немов направляючи ту саму магічну енергію – абсолютно мені не видиму.

Портал заіскрив всіма барвами, зі стінок арки в центр полетіли проміні, щоб замкнутися в одній точці. Вона почала зростати, потріскуючи, розриваючи тканину простору, поєднуючи його з іншим. І там, з того боку, стали проявлятися знайомі обриси, розвіюючи панічні думки про загублених невідомо де ключах.

Ми вийшли прямо в моїй квартирі! А я ще думала, як, де відкриється портал? Напевно, за містом... Можливо, доведеться зламувати двері – плечі Наареша не викликали сумнівів, що йому це на пару ударів.

Але ось так! Це виходить, і до мене так само пробралися?!

Мобілка – яка справжня, а не магічний помічник, – давно зникла в тій сумочці, що мені так і не повернули. Але в квартирі був встановлений звичайний телефон, пережиток старовини. Господиня навідріз відмовлялася відключити, і зараз я подякувала їй за це!

Відразу ж кинулася до нього, набрала номер – один з небагатьох, які пам'ятала напам'ять.

– Алло, мам?

– Ліз? Як справи?

Зковтнувши, я затарабанила:

– Мам, не хвилюйтеся. Я їду на відпрацювання на практику, там може не бути зв'язку... – боючись збитися, я натхненно віщала придуману, визубрену легенду. Але мама відреагувала несподівано, якось... не так, як мала б.

– Звичайно, Ліз. Будь обережна.

Дивний голос, дивне почуття охопило мене.

– Мам, у вас все в порядку? Папа як?

– Все добре, дитинко. Приїжджай, ми сумуємо!

– Я подзвоню, як тільки зможу! – скоріше поклала трубку.

Це виявилося складніше, ніж я думала. Хотілося зірватися з місця, стрибнути в потяг і відвідати їх. Може, треба було просити, щоб відвели відразу до них? Чи дозволять ще один вихід на Землю?

Зиркнула на Наареша. А може, варто було взагалі закричати, покликати на допомогу? І як вона мені допоможе? Поки приїде з іншого міста, навіть якщо просто подзвонить в поліцію, поки пояснить... А тут портал миттєвого перенесення. Навіщо даремно хвилювати.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше