Академія Реінтар, або все і вовк на додачу

Розділ 7

На деякий час все вщухло. Я не зустрічалася ні з Даміаном, ні з Маркусом, а тим більше з Ребеккою. Складалося враження, ніби події кількох місяців — всього лише поганий сон… дуже поганий сон. Аря й Селіна мене підтримували, Варро й Люц майже не залишали мене наодинці. Ми всі повільно, але впевнено наближалися до іспитів, тому часу на навчання витрачали все більше. Ще кілька тижнів навчання, потім бал, на який, однак, бажання йти так і не з’явилось, а далі — іспити і перша практика, хоч і недовга.

Єдине, що не змінювалось, це кількість думок у моїй голові. Їх ставало дедалі більше. І, ніби, все заспокоїлось, але десь всередині билася тривога. І, що найголовніше, я не розуміла, чому. За останній тиждень погода зовсім зіпсувалась. Дні ставали все холоднішими й похмурішими, часто падав дощ. Ніч приходила у Сульмедір все швидше, а день ставав коротшим. У повітрі вже відчувався близький прихід зими. І поки ми очікували, коли вже багнюка зміниться снігом, єдине, що розбавляло похмурі дні, заповнені з ніг до голови навчанням, то це вихідні. Адже Аретта не давала нам нудьгувати і проводити такий цінний вільний час у ліжку. Можу сказати вам, що завдяки їй же, мій гардероб поповнився на кілька спідниць і суконь. З Ареттою сперечатись сенсу не було, а Селіна її тільки підтримувала. Загалом, кожні вихідні ми проводили весело й активно.

Інколи я прокидалась посеред ночі з відчуттям, що за мною хтось спостерігає. Хоча, кожного разу оглядаючи кімнату, нічого дивного не знаходила. Це дещо виводило мене з рівноваги, але я не могла нічого з цим зробити. Нікому про це розповідати теж сенсу не було. Дівчата списали б це на хвилювання, а з хлопцями не хотілося б про це говорити.

От і зараз так. Ще не було й шостої години, коли я вже звисала з ліжка вниз головою, не знаючи, куди дітись від такої кількості думок. І це у вихідний! А я сподівалася виспатись. Робити було нічого. Дівчата точно ще сплять. Сонце зійде ще не скоро… чим зайнятись? Я просто лежала й дивилась в одну точку. В одну мить я нахмурилась. Було таки ще дещо, про що я не розповіла нікому, та й, відверто кажучи не збиралась. Хоча б з чимось я хочу впоратись сама. Я піднесла руку до обличчя, на якій, уже кілька днів, носила браслет. Заради темних! Вона розходиться далі! Доведеться замінити цей браслет на ширший…

Кілька днів тому, на правому зап’ястку почали повільно з’являтись елементи, які, схоже, потім сплетуться в один узор. Скільки б я не думала над цим, гадки не маю, звідки ця мітка могла взятись і з чим це взагалі пов’язано. Але поки наслідків від цього ніяких не було, тому я вичікувала. Цікаво дізнатись, який вигляд буде мати мітка. Холод мені зараз якраз на руку, оскільки рукав приховує її, але вічність чекати теж не варіант. Потрібно буде заглянути в бібліотеку.

Оскільки заснути мені вже точно не вдасться, потрібно чимось себе зайняти. Я навіть знала, чим. З теорією в мене проблем не було, а от практика давалась важко. І, хоча більшість заклинань мені таки вдавалось виконувати, були такі, що не виходили, скільки б я не намагалась. Тому зараз саме час добитись і їхнього виконання. Я так просто не здамся! Піднялася, одягла вузькі брюки й теплий чорний гольф, зав’язала волосся в тугу косу, щоб не заважало, і подалась на вихід. Плащ із собою не взяла, він тільки заважатиме. Я й так швидко зігріюсь.

Надворі було темно й холодно… Ну звичайно, чого я очікувала? До зими залишився всього лише тиждень. Справді, темрява ускладнювала тренування, тому, навіть знаючи майданчик мало не напам’ять, однаково рухалась обережно. Трохи розім’ялась, заодно побігала — стало тепліше. Коли я підходила до манекена, уже почало сіріти. Так, обриси видно — уже легше. На відміну від вампірів чи перевертнів, я не могла похвалитись надзвичайно хорошим зором, тому викручувалась, як могла.

Я зупинилась навпроти дерев’яної бідолахи, манекена щедро пошарпали студенти. Почала згадувати численні заклинання, вивчені за цей час, й один за одним запускала в нього. Різні вихори, сфери, повітряні стріли і просто пориви вітру влучали в манекен, а я настільки захопилась відточуванням техніки, що не помітила, як на гілку одного з дерев зовсім тихо приземлилась тінь. Я припинила кидатись заклинаннями і, перевівши подих, заплющила очі. Мені потрібно сконцентруватись, інакше нічого не вийде. Знову. Я відвела руку вбік, почала концентрувати магію в долоні. Та повільно й неохоче згущувалась у долоні, але приймати форму основи для повітряного батога, схоже, не збиралась. І наступної миті згусток просто розчинився в повітрі. Ну от, знову. Я спохмурніла, але почала все заново.

Наступні кілька спроб закінчились так само. Мене це вже добряче розізлило. Чому я не можу скласти свою магію в невеликий батіг?! У всієї групи вийшло, а в мене — ні. Я тихо вилаялась і кинула повітряну сферу в ні в чому не винного манекена. Так, емоції мені тут точно не допоможуть. Спробувала ще раз — ніякого результату.

— Та що ж я роблю не так?! — я не помітила, як викрикнула це вголос і гепнулась на холодну землю, притягнувши коліна до себе.

— В тебе завжди ранок так активно проходить, мишо? — хлопець безшумно зістрибнув на землю й підійшов до мене. Я здригнулась, оскільки не очікувала зустрітись з кимось так рано, і повернула голову.

— Знову ти? Я вже сподівалась, що більше не зустрінусь з тобою, — буркнула я, піднімаючись з землі.

— І тобі доброго ранку, — усміхнувся Даміан. — Ти вже могла звикнути до того, що ми часто зустрічаємся.

— Тобі хочеться глянути, що зі мною зробить Ребекка? — я глянула на нього.

— Вона більше нічого тобі не зробить, — у його очах щось промайнуло, та я не встигла зрозуміти, що саме. — Можеш не хвилюватись на рахунок цього.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше