Академія Реінтар, або все і вовк на додачу

Розділ 12

За пів години я повинна стояти біля порталів, щоб відправитись у Кане. Аря вже годину радісно бігає, збираючи речі, а я якийсь час сиджу і просто гіпнотизую поглядом крісло. Я не готова до цього. Зовсім не готова… в Кане мені ніяк не уникнути зустрічі з Даміаном. Я все ще не хотіла з ним говорити… і бачити теж не хотіла… хоча, кому я брешу? Він у мене з голови не виходить. Але й думки щодо весілля з Маркусом мене теж не покидали. Мене це лякає… я занадто багато думаю, занадто багато на себе взяла. Як це все вирішити? Як, взагалі, може спокійно пройти практика, якщо відносини Даміана з Марком напружені до краю, а Люциус відкрито його недолюблює? Відчуваю, нудьгувати не доведеться.

Я зітхнула й піднялась з крісла. Часу залишилось всього нічого, а я ще навіть речі не зібрала. Мене ніхто запитувати не буде — їхати потрібно. Маркус казав, що клімат там зовсім інший, тож теплих речей можна не брати. Хоча б щось хороше — нове місто побачу. Кажуть, що Кане дуже красиве, велике й сонячне місто. Дістала сумку, склала туди кілька легких блуз, вузьких брюк і звичну тренувальну форму — не думаю, що мені потрібно більше одягу на тиждень. Туди ж поклала кілька книжок (для них завжди час знайдеться). За п’ять хвилин речі були зібрані, більше часу я шукала одну дрібничку. Вже понад тиждень не можу знайти свій кулон, який матінка подарувала мені на день народження. Завжди носила його, навіть не пам’ятаю, чому зняла його. А тепер він, як крізь землю провалився. Ще раз оглянула всі поверхні, де б могла залишити його — ніде немає. Де ж я його посіяла?

— Естер, ти йдеш? — з коридору пролунав голос Арі. — Нам час виходити. Що ти робиш? — вона заглянула в кімнату.

— Не можу знайти кулон, — я продовжувала оглядати кімнату, шукаючи його.

— Це той, що ти завжди носила? Так ось він, — подруга вказала на підлогу. Він лежав прямісінько на землі, біля входу на балкон.

— Дивно… я була впевнена, що залишила його на столі, коли знімала, — я підняла кулон і, оглянувши, одягнула його.

— Можливо, ти, не помітивши, зачепила його і він впав на землю? В будь-якому разі у нас немає часу. Ходімо, — Аря схопила мене за руку й потягнула до виходу. Я ледве встигла схопити свою сумку.

Зустрівшись з Селіною, ми попрямували до місця зустрічі. Шлях був не такий уже й довгий, проте мене й тут встигли розпитати.

— Естер, ти як? Уже щось вирішила? — тихо почала розмову Аретта.

— Арю, вона це питання чує кожного дня від тебе, від мене, від Маркуса. Не думаєш, що їй це могло вже набриднути? — запитала Селіна.

— Сподіваюсь, найближчим часом усе вирішити остаточно. У голові все ще безлад, але я повільно впорядковую свої думки, — відповіла я, залишивши спробу Селіни перевести тему непоміченою. Нема куди тягнути… Маркус очікує мого рішення, а Даміан, схоже, не поспішає все пояснювати. Чого він чекає?

— Щось таки надумала, — скептично промовила Селіна.

— Розповіси нам? — запитала Аря й кинула швидкий погляд на неї. Селіна тільки гмикнула.

Тим часом ми вже доходили до порталів. Я ж, звичайно, не побачила, що всі вже зібрались, занурившись у думки і відповіла на запитання Арі.

— Я схиляюсь до того, щоб прийняти рішення батьків і пропозицію Марка. Можливо, уже під час цих канікул… — задумливо промовила я й підняла голову, зустрівшись поглядом з Даміаном. Там ще мало бути «але», та я вже його не озвучила…

Темні! Він усе почув. Про це говорив його вираз обличчя. Навіть не знаю, як його описати. У його очах читалась розгубленість, гнів і… біль? Чи я щось вигадую? Даміан зміряв Марка розгніваним поглядом і зробив крок нам назустріч. Точніше, мені. Я ж, злякавшись все ж вставила своє «але».

— Але я ще хочу поговорити з Люциусом про це, — глянула на дівчат і швидко, ледве не бігцем, підійшла до брата.

— Естеріано! Та ти здуріла! — долетіло мені в спину від дівчат.

— Що сталося? — здивовано запитав Люц, поглядаючи в сторону Даміана, що не зводив з мене погляду. — Що ти такого сказала? Що між вами взагалі відбувається?

— Забагато питань. Яка різниця, Люц? Потім усе тобі розповім, — тихо промовила я і продовжила. — Нам час вирушати, правда ж?

— І все ж…

— Потім, Люциусе, — з притиском промовила я, натягнувши усмішку, і кинула погляд на Даміана. Той усе ще не зводив очей з мене.

От же ж бовкнула на свою голову! Тепер краще наодинці не залишатись. Без зайвих розмов ми почали заходити в портал. Так вийшло, що переді мною йшов Маркус, а після мене залишався тільки Даміан, який продовжував пронизувати мене поглядом.

— Дірку просверлиш! — буркнула я і, обігнавши Марка, швидко зайшла в портал.

За кілька секунд я вже стояла по той бік порталу. Тіло одразу огорнуло теплом і очі почало сліпити яскраве сонце. Я почала озиратись на всі боки, оглядаючи місце, у якому опинилась. Кане разюче відрізнялось від будь-якого іншого міста, у якому мені довелось побувати. Будівлі з майже білого каменю були схожі одна на одну й утворювали красиву картину дивовижної архітектури. Порода каменю мені не була відома — не зустрічала раніше подібної. Майже вся земля була викладена світлою бруківкою. Біля будиночків стелилися маленькі садки з різноманітними квітами та зеленню, що додавали таким світлим і теплим вуличкам затишку. Тут навіть взимку панувало літо, хоч і не настільки спекотне. Але думаю, якщо займатись активною справою, то можна і якусь легку футболку одягнути.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше