Академія Реінтар, або все і вовк на додачу

Розділ 14

— Естеріано! Ти мене чуєш?! Отямся! — мов через пелену туману й темряви, доносився до мене голос Даміана. Він трусив мене за плечі, намагаючись привести до тями.

Думки ліниво й неохоче пропливали одна за одною, не поспішаючи сприймати інформацію із зовнішнього світу. Не минуло й кількох днів, як я знову щось накоїла. Проте, зараз я й гадки не мала, що трапилось і згадати хоча б щось було важко. Та й, взагалі, важко міркувати про що-небудь, будучи ледь притомною. Слабість огорнула мене коконом, закликаючи поринути в темряву, але я з усієї сили пручалася. Напружила мозок, намагаючись зібрати мозаїку зі спогадів. Майже одразу почала боліти голова, але я продовжувала, ігноруючи біль. Що трапилось? Чому я зараз у такому стані? Ну ж бо, Естер, згадуй! Голос Даміана стих зовсім, а в голові повільно почали з’являтися картинки. Тепер зосталось їх розставити в правильному порядку.

 

Сонце повільно ховалося за горизонт. Ми вкотре тренувалися на величезній галявині біля нашого будинку. Відпрацьовували заклинання й підтримували фізичну форму. Так розпочинався й закінчувався кожен день. Між тренуваннями ми допомагали воїнам у знищенні нечисті й істот з Сайраса у випадку проривів на кордоні. Оскільки їх ставало все більше, хлопці серйозно зайнялися нашим тренуванням. Вечорами ми ледь доповзали до своїх ліжок. Даміан відмовився тренуватися зі мною в парі, тому цим займався Маркус. А він мене зовсім не шкодував. От і зараз, я ледве встигала ухилятися від його численних атак, знаючи, що він старається тільки в пів сили. Я почала тренуватися, не чекаючи, поки мій резерв відновиться повністю, тому зосередилась на вдосконаленні фізичної форми і, особливо, витривалості. Хоча про щити й магічні атаки теж не забувала. Легені палали, ніби після довгого забігу й аж зовсім не від годинного тренування. Проте прогрес спостерігався. Але воно й вірно, я не можу скочити вище голови за один день.

— Естеріано, ти поставила ногу не туди. Знову, — спокійно і, навіть, не задихавшись промовив Маркус, продовжуючи атакувати, і вже наступної миті поцілив у вказане місце.

— Та як же так?! — я знову опинилася на землі. Уже вдесяте, напевно. Як можна повторювати одну й ту ж помилку?!

— Відпочинеш? Не варто так сильно напружуватись, — Марк підійшов до мене, глянувши зверху вниз, і подав руку.

— Ти навіть не задихався! — обурилась я, приймаючи допомогу.

— Досвід, Естеріано, досвід, — зверхня посмішка просковзнула на його вустах.

— Ти мене провокуєш чи що? — я спохмурніла.

— Та й ти дівчина. Сили в нас на різному рівні. Це очевидно, — він проігнорував моє запитання, але слова говорили самі за себе.

— Здається мені, ти знаєш, як я ставлюся до цього, Маркусе! — гнів повільно, але впевнено брав верх наді мною і я, більше не чекаючи, завдала нового удару.

— Ти однаково не переможеш мене, Естер, — Марк відбивав одну атаку за одною й почав атакувати у відповідь.

— А ти базікай менше! — я зробила випад і спробувала відтворити маневр, підглянутий раніше в Даміана. Я знала, що він у мене навряд чи вийде, адже таке могли робити тільки маги тіней. Їхня магія допомагала їм прослизнути майже непомітними і виконати контратаку, обдурюючи супротивника. Нога ковзнула вбік майже непомітно, руку ж я направила в протилежний бік, швидко повертаючи корпус за ногою. За мить я пригнулася під рукою Маркуса й опинилась у за його спиною. Але завдати удару не встигла. Хлопець різко повернувся і, перехопивши руку, відвів її. Підготовлене закляття полетіло кудись вбік.

— Що це було, Естеріано? — запитав Марк, глянувши на мене, а його, і без того, здивовані очі, розширились ще більше.

— Я тебе попереджала, Маркусе! Те, що я дівчина — не робить мене слабшою, — тихо промовила я. Здається, розгнівалась через таку дрібницю, а заспокоїтись не можу.

До нас швидко підійшов Даміан, який весь час спостерігав за тренуванням. Я, навіть, не помітила його занепокоєного погляду, спрямованого на мене. Щось явно йшло не так, але я цього не помічала.

— Маркусе, досить на сьогодні.

— Але ти бачив, що вона зробила?

— Я сказав досить, — з притиском промовив Даміан і кинув швидкий погляд на Люциуса. — Забирай дівчат і йдіть у будинок.

— Але що…

— Зараз же, — прикрикнув Даміан. Одночасно з цим, під моїми ногами утворилися перші тріщини, що з кожною секундою розходились усе далі й далі. Дам обхопив моє обличчя руками і прошепотів. — Постарайся заспокоїтись, мишенько, чуєш? Будь ласка, — він дивився мені у вічі. Його погляд був переповнений хвилюванням.

— Що зі мною, Дам? — так само прошепотіла я, відчуваючи, як гнів змінює не менш сильний страх.

— Тобі просто потрібно заспокоїтись Ес, чуєш? Дивись на мене! Спробуй вгамувати свої емоції, — тріщини в землі ставали дедалі більшими й розходились у сторони. Збоку стояв брат і, схоже, створював поглинаючий щит.

— Я не можу, Даміане. Я не відчуваю своєї стихії, не можу зупинити це… — майже в істериці промовила я, не маючи сили що-небудь змінити.

— Емоції, Естеріано, чуєш?! Емоції! — вже голосніше промовив Даміан. — Візьми над ними гору! Це твоя магія, Ес…

Далі почувся гуркіт і настала темрява.

Добре, зі спогадами розібрались, хоча зрозуміліше не стало. Схоже, я все-таки знепритомніла, адже розплющивши очі, знаходилась у чиїсь спальні. Можна сказати, у королівській. Хоча, мене не надто здивує, якщо це буде правдою. Стіни кімнати, виконані в темних тонах, не відбивали світла, що проникало через великі вікна, тому очі не сліпило. Кімната дійсно була велика і вишукана. Чомусь, я відчувала, що тут живе Даміан. Тільки встигла окинути приміщення поглядом, як двері відчинились і в кімнату зайшов її власник.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше