Академія Реінтар, або все і вовк на додачу

Розділ 17

Двері відчинилися і в кімнату зайшла Велія. Її погляд одразу натрапив на рудоволосу дівчину, що вже довгий час сиділа на ліжку, зарившись руками у волосся.

— Ти знову за своє, Беатріс? — промовила русоволоса й зачинила за собою двері. — Як ти такою поведінкою ще не видала себе? — у її голосі чітко звучала роздратованість.

— Ну ти ж себе не видала… — тихо пробурмотіла Беат.

— А я і приводу не давала, — скривилась Велія. — Будеш поводитись як Ленора, полетиш слідом. І те, що ти хранителька тебе не врятує, — промовила вона. — До того ж, ти ще й план наш зіпсуєш. Тому не рипайся!

— Ти чого причепилась до мене, Веліє? — невдоволено запитала Беат.

— Та бачу твоє сумління час від часу дає про себе знати. От і повертаю тебе з небес на землю. Хочу тобі нагадати, де зараз твоя матінка й улюблений братик, — посміхнулась русоволоса і зробила паузу, насолоджуючись усією гамою емоцій, що змінювали одна одну на обличчі Беатріс. — Ти все зробила?

— Все, як мені розписав Дарек з Маріанною. Змушена зауважити, що заклинання було набагато важчим, ніж я очікувала…

— То в тебе вийшло? — нетерпляче запитала Велія.

— Заклинання підготовлене правильно, хоч довелося добряче попрацювати над ним. Як і було вказано — воно непомітне. Ректорка нічого не запідозрила. Залишилось активувати його в потрібний час. Тоді артефакт знищить Завісу остаточно й самознищиться, без можливості будь-що відновити.

— От і добре… — ледь помітно видихнула Велія. — Але це ще не все, ти ж знаєш.

— Ілюзія майже завершена…

— Коли вона буде готова, Беат?! Її потрібно завершити якнайшвидше.

— Потрібно було сказати раніше, Веліє. Коли її потрібно активувати?

— Сьогодні ввечері. Потрібно зробити так, щоб жоден артефакт не зафіксував прориву в Завісі у визначеному місці.

— Що вам заважає створити два прориви одночасно, щоб відвернути увагу? — запитала Беат.

— Ти забагато думаєш, Беатріс. Це однаково не допоможе. Помітять обидва прориви й ми нічого не встигнемо зробити, — зітхнула Велія.

— Он воно як… а для чого ця вилазка Фритхофу? Хіба немає різниці, звідки з’явитися?

— Велика різниця. Ефект несподіванки багато чого вартує на полі бою, — посміхнулась Велія.

— Якась конкретна ціль?

— Звичайно. Окрім білявки, хранительки артефакту, вдалося виявити ще кілька ініційованих, що занадто добре переховувались. Батько хоче повернути те, що по праву належить йому. Ти ж знаєш, що пітьма ініційованих відрізняється від тієї, що керують тіні.

— То пітьма Сайраська? — здивовано запитала Беатріс.

— Про це мало хто знає, — промовила Велія і, потягнувшись, відкинулась на ліжко.

— А закляття?

— А що закляття?

— Те заклинання, що на артефакті. Хіба його не можна зупинити? — запитала Беатріс, дивлячись у стелю.

— Ех, Беат, видно, що ти не наша. Будь-яке заклинання, дозволене чи заборонене, має зворотну дію, його можна зупинити… ну, як зупинити… якщо говорити саме про це заклинання, то так. Його дійсно можна зупинити, але в такому разі це можеш зробити тільки ти, оскільки саме ти його створила. Але ти просто обернеш його дію з цілі на себе, тому ти помреш, — буденно промовила Велія. Зухвала посмішка ковзнула на її вустах.

— Так ось чому саме я його створювала… — майже беззвучно промовила Беат.

— А ти ж жити хочеш, правда? Правда. Тому будь хорошою подругою, не псуй нам плани.

— І все ж таки, чого демонам не сидиться у своєму світі?

— Ти не бачила, у яких умовах вони там виживають, тому помовч краще! Вони, як і всі інші істоти, мають право на хороше життя, — розгнівалася Велія.

— А тобі звідки знати, які там умови? Ти всього лише напівкровний демон, та й ніколи там не жила, — Беат глянула на дівчину.

— Замовкни. Я чудово знаю, що там відбувається. Я б поглянула, як ти б заговорила, проживши там хоча б місяць.

— Не думаю, що Сайрас весь час був таким поганим, як ти його описуєш. А це означає, що демони самі постарались, зробити свій світ таким…

— Замовкни! Що ти взагалі розумієш?! — зірвалася Велія.

— Розумію, — відрізала Беатріс, піднявшись на ноги. — Коли ти буквально загнаний у клітку і змушений робити все, щоб твої рідні продовжували жити, — вона зміряла дівчину холодним поглядом. — А те, що демони увірвуться на наш континент і знову все зруйнують, а жителів, які ні в чому не винні, вб’ють, аби просто привласнити землі… це ти вважаєш правильним? — запитала Беат. — В такому разі є інший вихід, адже я впевнена, що й там є свідомі демони, які хотіли б спокійного життя… але чи влаштує це більшість? Звичайно, ні. Вам тільки б варварством займатись, — гмикнула вона й покинула кімнату, гепнувши дверима.

 

У приміщенні панувала темрява. Чітко відчувався запах сирості. Можна було здогадатись, що воно розташоване далеко від поверхні землі й радше нагадувало велику лабораторію в підземних переходах якогось старезного кам’яного замку. Що правда, на полицях ніякого знаряддя для дослідів не було, тільки кілька старих книг, і ті під захисними заклинаннями. Затхле повітря й жодних вікон. Ніхто, навіть не здогадувався, що тут може щось коїтись… що тут взагалі є хтось живий. За дверима цієї лабораторії пустував вузький коридорчик, який вів у ще одне велике приміщення, перетворене на справжню в’язницю, де було чимало ув’язнених. І суцільна тиша. Жоден з них уже не розраховував на порятунок, не чекав допомоги. Магічні камені, встановлені тут заздалегідь, придушували будь-яке використання магії, тим самим позбавляючи надії вибратися звідси самотужки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше