Розділ 18

Знову темрява… така непроглядна і гнітюча. Втім, як завжди. Тільки тепер ще й додалося відчуття пустоти й туги. Кохану людину вбили прямо на моїх очах… і все через мене… та й мені взагалі невідомо, чи я ще жива… і чи хочу жити далі? Стільки питань і знову жодної відповіді…

Чи відновилася Завіса? Чи знищили демонів? Чи живі мої друзі, брати, батьки? І чи є хоча б малесенький шанс, що Даміан ухилився від тієї атаки? Я ладна віддати все заради його життя. Якщо в мене немає шансу вижити, то хай буде в нього…

Тиша… Ніякого фізичного болю, слабкості. Нічого. Схоже, мені дійсно вже не жити… Сподіваюсь, я зможу наостанок поглянути на життя моїх близьких. Перед очима пролітали останні миті життя. Знову війна… біль… кров… крики… Крики? Хтось намагався докричатися до мене. Нічого не розберу… смішно. Навіть не знатиму, як померла.

— Трохи егоїстично з твого боку, залишати кохану людину напризволяще, як вважаєш? — звідкись пролунав чоловічий голос. Мені здалося, що я вже колись його чула. Але де?

Темрява розійшлася, різко посвітлішало — я зажмурилася від настільки яскравого світла.

— Хто ти? — я оглянулась і натрапила на постать чоловіка. — Хіба є шанс вижити після такого удару мечем?

— Тобі б не завадило трохи віри, окрім холодного розуму, — чоловік підійшов ближче і я змогла його розгледіти. Білосніжне волосся, очі кольору нічного неба, світла шкіра…

— Тату… — я охнула і прикрила рота рукою. — Але як?

— Все можливо, — Леон усміхнувся. — Я, звичайно, свого часу теж тут побував, але…

— Тут, це де? — не втрималась я.

— Твоя матінка теж любила перебивати. Страшенно… — з докором, але з усмішкою промовив він. — Ти тут засиділась Естеріано. Дай своїм друзям перепочити, нарешті.

— Що це означає? Я… жива?

— Звичайно, дівчинко моя. А ти що думала? У тебе ще довге життя попереду, а ти тут час гаєш, філософствуєш.

— Але я не…

— Тобі просто потрібен поштовх, — батько знову усміхнувся і… буквально штовхнув мене.

Усе, що я змогла розгледіти після поштовху — батька й матір, що з’явилась поруч з ним. Вони махали мені рукою й щасливо усміхались… а він так і не розповів, що це за місце.

Раптом я різко відчула, що дійсно жива. Ніякої болі не було, але тіло заніміло настільки, що я не могла поворушити навіть пальцем. Та де там, я навіть очей розплющити не могла. І що це було? Міраж? Видіння? А може я вже просто зійшла з розуму? Шкода, підказати немає кому. Краще про це й не розповідати нікому… Знаєте, ні, я помилялась. Я не відчувала болі тільки через те, що не рухалась. Так, час розплющувати очі. Я не можу лежати ось так вічно. Темні! Чому це так важко? Що там батько казав? Мені потрібен поштовх? Зараз він мені потрібен, як ніколи. Штовхніть мене, будь ласка.

— Естер? — недалеко почувся знайомий стривожений голос. Люциус! Живий — це добре. Я відчула, як він торкнувся моєї руки. — Ти мене чуєш?

Гаразд, врахуємо це за поштовх. Ну ж бо, Ес, розплющуй очі! Ой…

— Чому тут так світло? — прохрипіла я, смикнувши рукою в спробі затулитися від сонця, але тільки зойкнула. Руку прошила біль. Скільки я так пролежала?

— Не рухайся, Ес, — промовив брат і підніс до мене склянку з водою. — Випий трохи.

Пити дійсно хотілось. У горлі пересохло так, що складалося враження, що там розсипалася пустеля. Я про щось забула… Даміан!

— Даміан! — озвучила я свої думки. — Де Даміан? — я глянула на Люциуса, намагаючись зчитати його емоції. А він так на мене поглянув, ніби в мене на голові виросли роги.

— Зараз… — тільки й промовив він і залишив палату.

І як це розуміти?! От що я зараз маю думати? Він пішов за підмогою, аби пояснити ситуацію, чи як? Я спробувала зайняти сидяче положення і знову зойкнула. Та щоб тобі… я що, тиждень пролежала, чи що? Чому все так болить? Я оглянула палату, у котрій лежала. Простора, але занадто світла… біла стеля, білі стіни, білі двері. Останні, до речі, мало не стукнувшись об таку ідеальну стіну, відчинились і в кімнату мало не влетів Даміан.

Здалося, що серце зупинилось, а потім знову забилось у шаленому ритмі. Живий! Я видихнула, відчувши, як по щоках ллються сльози. Ну й нехай. Даміан міцно обійняв мене, зарившись носом у волосся. Деякий час ми просто мовчали, намагаючись повірити в те, що все закінчилось.

— Тиждень, Естеріано, — роздратовано промовив Дам. — Сім. Бісових. Днів. Якщо ти ще раз утнеш що-небудь подібне, я остаточно зійду з розуму. Ти цього добиваєшся? — він обережно взяв моє обличчя руками, витер сльози й заглянув в очі. Він трохи змарнів, виглядав надзвичайно стомлено і здавався дуже схвильованим. Неважко здогадатись, чому… це ж треба, провалятись без тями цілий тиждень.

— Що трапилося? Як ти ухилився від удару? — я проігнорувала його запитання. Навіщо давати відповідь на риторичні запитання?

— Ти не пам’ятаєш? — здивовано запитав він.

— Що я маю пам’ятати?

— Ти мене врятувала, мишко. І на відміну від тебе, я прийшов до тями вже наступного дня, — він легенько тицьнув пальцем мені по чолі. — хоча, краще б не приходив — не хвилювався б стільки. Ти знаєш, що за пів року з тобою я втратив більше нервових клітин, ніж за все своє життя? — запитав Дам і усміхнувся.