6 глава

Інші статті були, як завжди, нецікавими. На третій сторінці вона знайшла цю статтю й почала читати :

Як повідомляє консьєрж цього будинку, він нікого не бачив. Та проте – діти, коли прокинулись, побачили під ліжками пакунки. Там були цукерки, печиво "Орео", новорічні шкарпетки з оленями. На кожному було написано "від Алолли".

• Це просто неймовірно! Ми усі в шоку! Чесно кажучи, дуже цікаво, що це за добродій!
• Мабуть, це хтось з сусідів. Але величезне дякую! Діти дуже щасливі!

Отак відгукуються батьки про таємного добродія. І ми усією нашою газетою висловлюємо невимовні дякування цій чудовій, добрій людині!

Анастасія не могла не всміхатися. Усю дорогу додому вона почувала себе найщасливішою людиною у світі.

Вона вже не жалілася на те що лімузин не зумів приїхати. Що їй треба було йти додому пішки. Ні! Навпаки. Вона раділа цьому.

Вона зараз просто обожнювала дощ! Ця ненависна погода враз стала чудовою.

Анастасія просто усміхалася кожному. І вирішила бути супергеройкою щодня. Так! Це чудове хобі.

Раптом побачила якусь рекламу на білборді:

Хочете знати, що саме зараз відбувається у Нью-Йорку?

• Так! – подумалося Анастасії. – Так, аби знати, кому треба допомогти!

Хочете завжди бути в курсі усіх подій?

• Авжеж! – підхопила Анастасія.

Тоді вам до нас! Рації на кожен смак! Повідомляємо про новини, що стаються щосекунди!

• Треба купити. – вирішила акторка і попрямувала саме до того магазину рацій.

Магазин був відчинений. Зайшовши, вона не побачила різноманітних рацій, ні. Тут була усього лише одна рація. І… вона перебувала у руках якоїсь дівчини, віком не дуже старша за Анастасію, мабуть. Ні, Анастасії конче треба ця рожева рація! Тим паче, з фіалочками!

Анастасія кинулася до цієї дівчини, яка якось занадто награно розмовляла по телефону :

• Так, звісно, проект готовий. Майже. Бо ж вона не хоче придумувати хоч щось, вибачте. Ми завжди з нею домовляємося, що наступного разу вона щось придумає але вона…Анічогісінько! Так, уявіть собі. Думаю, треба вам поговорити з нею особисто.

Голос тієї дівчини Анастасія впізнала одразу. Ні, ні тільки не Віка! Тільки не зараз!

Так, вона говорила саме з їхнім продюсером і говорила саме про Анастасію. Та ж закипіла від злості – ЩО вона тут забула?!

Голос Віки завжди звучав награно. Може, вона просто любила грати. Як у театрі. Та проте… це було вже занадто. Віка говорила чисту, чистесеньку неправду. І вірити цій брехні міг тільки наш продюсер. Так, це жахливо.

• О, що ти тут робиш? – ніби просто цікавлячись, запитала в Анастасії Віка, нарешті помітивши її. Навіть якщо голос звучав удавано-весело, очі Віки вже палахкотіли.

• Просто прогулююсь. – в тон відповіла їй Анастасія, зціпенівши зуби. От чому саме зараз ця Віка мала тут з'явитися? Чому так несвоєчасно?

• От і прогулюйся. – Віка побачила, що погляд Анастасії був спрямований на рацію у її руці.

• Можна поглянути? – Анастасія, не дочекавшись відповіді, вихопила рацію у Віки. Та несамовито заверещала.

• ОХРАННИКУ! Вона чіпає мене!

Анастасія ж швиденько побігла на касу, що знаходилася у іншій залі. Касирша спокійно пробила мені рацію, запитавши:

• Остання, так?
• Так… - трохи занепокоєно відповіла Анастасія. На щастя, тут її не впізнали, інакше розмова ще дужче затяглася б.

Потім Анастасія стрімголов вибігла з магазину. Рація – у неї, Віка – у магазині. Вона тут. Чудово!