Ми однаково відчуваєм музику серцем

Ми однаково відчуваєм музику серцем 

Наступного дня, дівчина в хорошому настрої вирушила в університет на пари. На лекції їм розповідали про історію створення музики. В цей день була тема : Музика Ренесансу. Дівчина захоплювалась історією тому, дещо вона вже знала. Лектор розповідав про придворну музику та запитав: 

- Чи знає хтось хто такий  Лоренцо Медічі?

 
Дівчина підняла руку одна в залі. 

- Лоренцо Медічі або як його ще називають Лоренцо Великий – флорентійський меценат. Він дуже любив мистецтво, а особливо поезію, він також писав вірші, та музику. У своєму дворі він зібрав багато відомих в той час музикантів. 

Ця тема була дуже цікава для Ані тому вона читала багато літератури та була обізнана в музичній історії. Але надалі були проблеми з грою на скрипці. Дівчина вже майже ідеально опанувала фортепіано. 

Всі ці події давали можливість дівчині забути про те, що відбувалась вчора. 

Повертаючись з університету дівчина заглянула в парк, і побачила як там мило розмовляють Денис і Оксана. 

- Привіт, закохана парочка, я не буду вам заважати якщо приєднаюсь до вас?- з усмішкою та радістю промовила Аня, тим самим вона заставила почервоніти друзів. 

- Привіт, Аню, а Денис якраз мені співав пісню яку написав для мене.- з великою радістю похвасталась подрузі Оксана. 

- Та ні, ця пісня ще не ідеальна, я ще трохи над нею попрацюю.- засоромився Денис. 

- Денис, все, що ти робиш, для мене вже ідеально.- промовивши це, Оксана поцілувала Дениса в щічку. 

- Ой, які ви милі, мені аж не приємно… Та сміюсь я, не сприймати це серйозно!- сказала Аня побачивши, що у парочки змінився образ обличчя.

– Ну добре, ви тут милуйтесь один одним, а пішла.

 
- Я тобі зателефоную пізніше, добре? – запитала Оксана. 

- Не спіши, відпочивайте разом. – сказавши Аня пішла в гуртожиток. 

Осінь вже була на своєму піку, місяць листопад оправдовував себе, дерева стали все більше осипати листя, мов важкий вантаж перед відродженням. 

- Як би ж я, як ці дерева могла відкинути свій вантаж та відродитись після зими знову. 

Аня застила дивлячись на дерево та задумавшись про життя. Дівчина навіть не помітила як біля неї опинився Богдан. 

- Красиво чи не так? Осінь це ніби пора, що віщує про Відродження. 

- Так, Відродження в усіх куточках, та в наших серцях.- ніби в тумані відповідала Аня, навіть не думаючи що це хтось запитав її в реальному життя. Прийшовши до тями після роздумів дівчин побачила Богдана. 

- Здивувалась, що я можу радіти порі року і навіть листю так як ти ?- просто, без якихось негативних бажань запитав Богдан. 

- Якщо чесно то так, ти ж віртуоз, та геній, а головне самозакоханий. Як тобі може подобатись щось окрім самого себе. 

-   Віртуозам і геніям також подобається іноді думати про сенс життя та насолоджуватись навколишнім світом. В мене до тебе є прохання.

 
- Знову ? – здивовано спитала Аня. 

- Так, тепер ти моя дівчина після того як я оголосив це при всьому університеті. Я хочу щоб ти пішла зі мною в університет у інструментальну аудиторію. 

- Я ? Навіщо ? Чи в тебе є якийсь злобний план щодо мене?- Аня і надалі не вірила в те, що Богдан хороша людина. 

- Нічого такого. Просто підеш чи ні ? 

- Ну добре, але потім ми поговорим і вирішим проблему наших «стосунків». 

- Добре. – сам не помітивши як погодився Богдан. 

Вони вирушили в інструментальний кабінет. 

- Аню, я тебе попрошу щось. Заграй мені на фортепіано свої улюблені  акорди.- ніжно попросивши, допоміг їй присісти за інструмент.

 
- Добре, але навіщо це тобі? 

- У вас вже був урок навчання про те, як писати власну пісню?

- Ні…Чекай, ти хочеш щоб ми зараз вдвох щось написали?-зовсім неочікуючи такого запитала Аня. 

- Так. Ти вже раніше писала пісні ? 

- Вибач, але це особисте і тебе не стосується. 

- Зрозуміло, писала. Я не прошу тебе мені їх заграти, а прошу мені допомогти виконати самостійну роботу. 

- Зачекай, ти Богдан Гудь – віртуоз. Не можеш сам написати пісню? Ти зараз серйозно? 

- Так, мені потрібна твоя допомога. 

- Ну добре, після того ми поговорим. Добре? 

- Так. Грай мені свої акорди, а я візьму гітару, і щось разом придумаємо. 

Дівчина почала грати акорди, як Богдан почав імпровізувати вигадуючи мелодію, але щось не виходило. Тоді Аня запропонувала свій варіант, і вони разом почали грати, розуміючи музику один одного без слів, підхоплюючи акорд за акордом. Тоді Богдан не стримався і почав писати ще й слова. Загалом працювали поки не стемніло, дівчина не могла більше продовжувати грати коли побачила що на дворі вже світять тільки зорі. 

- Вибач, але вже інше ти можеш і сам написати. 

- Зачекай, ще хоча б 5 хвилин. 

- Ні я не можу, мені потрібно в гуртожиток. 

- Але ж трохи залишилось. Чи ти боїшся темноти, як тоді на балу ? 

- Якщо і так то, що ти тоді взагалі мене залишив і втік. Геній його називають… 

- Ти що, сердишся на мене за той випадок ?- стурбовано запитав Богдан. 

- Та хто ти такий, щоб я на тебе сердилась?- різко відповіла дівчина через те, що почервоніла від того, що такого Богдана вона ще не бачила. – Я вже піду. 

- Зачекай , ми ж в одному гуртожитку живем, підем разом. 

- Добре,  швидко збирайся бо в мене ще багато справ. – дівчина хтіла відмовити, але страх темноти змісив її погодитись. 

Вони вийшли з університету і мовчки дійшли до гуртожитку, дівчина помітила, що Богдан піднімається і йде на її поверх.  

- Зачекай, ти ж на поверх вище живеш.- сказала дівчина. 

- Так, але я бачу, що у вас на поверсі згоріла лампа тому я проведу тебе до кімнати.