Аляндра

Дарунок цілителя

Навесні їх невеличке подвір’я по самі вінця наповнювалось ароматом бузку та черемхи. Тітка Катря виносила з хати свою гордість і прикрасу – височенну листату рослину в синій емальованій виварці. Називалась вона «аляндра» і була предметом заздрощів усіх кмітливих господарок села. Дуже незвичайні розквітали на ній квіти – очей не відвести. Ніжно-рожеві, з ледь помітними прожилками на пелюстках. Хтось казав, що то звичайнісінький фікус, а Катря – своєї: аляндра!

Подарував їй ту чудо-рослину дідусь-цілитель, до якого тітку привезли напівживу. Замучила її слабість. Наче й нічого не боліло, товклася в городі, бігла на поліття в колгосп – від зорі до зорі, а їсти не хотілося, про сон забувала. Танула на очах.

Низькорослий чоловік її, Антін Безверхий, казав, що то все вигадки. Ледача, мовляв, Катря, шукає причини, щоб відлежуватись у холодку. Сам він пропадав днями і ночами, рідко бував дома.

- Постійна робота, - казав, - де ще такої знайдеш? Біля коней не кожного поставлять..

Якби ж то тільки коні. В селі подейкували, що в цього коренастого мужичка наче живчик якийсь вселився. Тільки налатував безтарку для бригадира, дивись – уже з водовозом їде до криниці, щоб утрапити на сінокіс.

Попід лісосмугою жінки згрібають сухі валки. То тут, то там виринає серед біленьких хустинок засмальцьований Антінів картуз. Гоготить, підкахикує дядько, наче ненароком тулиться до Вірки, запускає широку шкарубку долоню їй під фартух. Верещить товста кирпата дівка, аж ластовиння під очима підстрибує.

Увечері виглядатиме дядька, бо дуже він втішний, туркоче знай щось грайливо-ніжне, жартує. Непомітно й ранок застає їх – гарячих та спітнілих після короткою жаданої нічки.

Гуляє Антін, гуляє… Жінки гомонять, і до Катрі доходить. Розчісує вона косу, а волосся жмутками залишається на гребінці. Помітила донечка-школярка:

- Ой, мамо, ви аж світитесь! Може, в лікарню треба?

Нічого лікар не сказав путящого. Усе в порядку, тільки слабість. Вона минеться, як менше роботи буде.

А тим часом Катрин синок Вітя став приглядати за батьком. Біля коней, до ставка, у степ… І про школу забував – все одно після восьмирічки працюватиме в колгоспі.

Спливали дні за днями, розгадав Вітя батькове гуляння. Після того, як у чужі темні сіни вскочив. Антін з Віркою ще чаркувалися у світлиці, а він сидів у сінях, як лис у норі. Розмова дорослих його не цікавила, хотілося знати, чого батькові бракує вдома, що таке він витворяє тут із Віркою, про сім’ю забуває. І хлопець почув.

Було страшенно соромно, серце калатало, подих застиг десь у горлі. В гарячій свідомості спливав материн згорьований погляд, запитливо підняті брови: що будемо вечеряти, о котрій годині вас будити… А тут ось ніхто ні об чім не печеться. Бач, як ліжко скрипить, наче гарба немазана!

Стояв-стояв чотирнадцятилітній Вітя, дослухався, як кров закипала в жилах, а далі загримів у двері:

- Виходьте, батьку! Це вже я прийшов! Мені теж до Вірки…

Сколошканий Антін довго не міг застебнути паска на штанях: руки тремтіли. Ні слова не сказав синові, наче й не бачив. Посунув вулицею, штовхнув хвіртку у свій двір. Більше по молодицях не бігав. Урвалося.

… Винесла Катря свою «аляндру». Недільного дня дочекалася, щоб вимити кожен листочок, як слід оглянути пуп’янки, зламати посохлий цвіт. Раптом чоловікова долоня лягла на її плече:

- Годі, перепочинь, Катре! Давай воду, я митиму аляндру, хай їй грець…

А ще казав той дід-цілитель, що Катрі він і ноги митиме й ту воду питиме. Та то ще поживемо-побачимо…

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше