Глава 11

Оце ніч! Такої довгої ночі у моєму житті ще не було.
Прокинулася я із затиснутими в руках: агатовим кільцем для заклинань та посланням для Вернера Арвіда. Кільце я одразу поклала в ящик секретера. А листа Емілії ще якийсь час потримала в руках, розглядаючи красиво виведені літери на папері. В цей момент я відчула себе листоношею, що передає послання закоханих. У тому, що вона має почуття до Вернера в мене немає сумнівів. А ось, чи вони взаємні – це питання…
Сховавши валентинку в кишеню службової форми, я почала збиратися на роботу. Сьогодні маю знову робочу суботу. Коли влаштовувалась в організацію, що займається підготовкою свят, здогадувалася, що доведеться часто працювати у вихідні. Але те, що працювати потрібно буде у дві зміни – я якось не розраховувала. Складається таке враження, що керівництво СМР та івент агенції «Prime» змовилися і напередодні робочих вихідних мені обов'язково доручають нічне спецзавдання.
Сьогодні я координую весільне свято. Поки їхала до ресторану, де проходитиме основна частина заходу, встигла телефоном зв'язатися з флористами та проконтролювати готовність весільного букета. Також зателефонувала фірмі, що надає машину VIP класу для молодят і переконалася, що шофер уже виїхав до нареченого.
Прибувши на місце, я одразу поринула в роботу: брала безпосередню участь в оформленні банкетної зали та зали для виїзної церемонії, потім обговорила з ведучим розважальну програму урочистостей. Близько дванадцятої години почали з'їжджатися гості та займати свої місця в «глядацькій залі». Поки вони чекали на молодих, які за традицією запізнювалися, їх розважали музиканти.
Вкотре зазирнула до зали, де проходитиме виїзна церемонія, щоб перевірити чи все нормально. І тут мій погляд зачепився за знайоме обличчя.
На одному зі стільців сидить Ігор, такий увесь із себе ошатний: у світло-сірому костюмі та з букетом квітів. Сидить собі усміхається і чекає, поки я його помічу. А, побачивши мою реакцію на нього, починає посміхатися ще ширше. Кивком голови кличу його до себе і він охоче йде в мій бік.
- Що ти тут робиш?! Тільки не кажи, що наречені теж твої однокурсники! – без передмов почала я.
- Не однокурсники, але такі проникливі двоє, - почав він їх розхвалювати, але побачивши мій роздратовано-запитальний вираз обличчя, зупинився і продовжив вже в іншому дусі. - Адже ти знаєш, що будучи адміністратором мережі, я легко можу дізнатися, які заходи ти будеш організовувати. Так ось, дізнавшись, що це буде весілля, я звернувся до сьогоднішніх молодят, попередньо розповівши нашу з тобою історію знайомства, з проханням: дозволити мені бути присутнім на їхньому весіллі. Я пояснив, що безнадійно в тебе закохався, але ти надзвичайно зайнята і не можеш знайти для мене жодної хвилини вільного часу…
- Вони все це повірили?! – потихеньку закипаючи, перебивши Ігоря, спитала я.
- Кажу ж, вони надзвичайно чуйні люди. Так перейнялися моєю проблемою, що без питань вручили запрошення на весілля. Ось що означає солідарність закоханих! – самовдоволено промовляє Ігор.
- Яка солідарність? Яких закоханих?! - втрачаючи терпіння почала я, але побачивши, що вищезгадані «чуйні люди» вже під'їжджають до ресторану і з хвилини на хвилину має початися їхня виїзна церемонія, я сердито закінчила. - З тобою я пізніше розберуся!
- Чекатиму цього з нетерпінням... - нахабно посміхаючись, вимовляє Ігор.
Весь час аж до пізнього вечора, я про нього навіть не згадувала. Доводилося паралельно вирішувати безліч організаційних питань. Але під час конкурсу «кидання підв'язки», ігнорувати його присутність стало складніше.
 Все тому, що підв'язку впіймав саме Ігор! Причому взяти участь у цьому конкурсі йому запропонував сам наречений, оскільки спочатку Ігор не збирався цього робити. Але спіймавши підв'язку, він все ж таки не полінувався відшукати в залі мене очима, і переможно нею помахати.
 Побачивши це, я лише стомлено підвела очі до стелі. Що цікаво, схоже, наречені цьому факту зраділи чи не більше самого Ігоря. Вони, мабуть, справді вірять в його слова.
На початку дванадцятої години частина гостей почала роз'їжджатися по домівках. Решта ж гостей тільки увійшли в раж, продовжуючи на повну силу відтанцьовувати. Під час одного із повільних танців до мене підійшла наречена.
- Даринко, все пройшло просто чудово! Я так тобі вдячна. Ти можеш бути вільна, але в мене до тебе є прохання...
- Яке? - підозріло запитала я.
- Потанцюй з Ігорем! - слізно вимовила вона. 
Побачивши, що я збираюся відмовити, вона додала:
- Будь ласка, зроби мені такий подарунок, адже сьогодні моє весілля!
- Гаразд.- неохоче погодилася я.
- Дякую! А ось і Ігор..., - ніби до цього не знаючи, що він стоїть у мене за спиною, каже наречена.
Після цього я відчула, як мені на плечі лягли чоловічі руки.
- Дякую, що погодилася потанцювати зі мною. - розвертаючи мене до себе обличчям, вимовляє Ігор.
- Якби не Катя... - почала я.
- Я знав, що ти їй не відмовиш. – самовдоволено заявляє він.
- Добре, що далі? – як на допиті питаю я.
- Як що? Нам треба вже визначатися з датою, підібрати ресторан, знову-таки сукню тобі підшукати…- задумливо почав перераховувати Ігор.
- З якою датою? Ти про що? - перебила його я.
- Як про що? Про це..., - дістаючи з нагрудної кишені підв'язку нареченої, каже він і додає. - Не знаю як ти, а я забобонний у цьому плані.
Сама не чекаючи від себе, я раптом засміялася. Він так мило і безпосередньо зображає із себе закоханого, що у мене не виходить довго на нього сердитися.
- А якщо серйозно?
- А хто каже, що я жартую?
- Ігорю! – суворо говорю я.
- Одне побачення! - швидко виправляється він, розуміючи, що хорошого потроху.
- Я подумаю... Але тільки, якщо ти зараз підеш і не заважатимеш мені закінчити роботу.
- Обіцяю! - ствердно киваючи головою, каже Ігор.
– Дякую за гребінець і шпильки – вони чудові. - вимовляю я.
- Радий, що догодив. - усміхаючись відповідає він.
Якийсь час ми танцювали мовчки і тут Ігор знову заговорив:
- Дар'є, скажи, чи ти була знайома з нашим новим комерційним директором, перш ніж він прийшов до нас в агентство?
– Ні.
- Чому тоді він так дивно дивиться на тебе? Неначе ти йому дружина, а не підлегла.
- Ти про переглядини на останній нараді? – уточнюю я.
– Ні, я про зараз…– нервово відповідає Ігор.
Повертаю голову до виходу й бачу там: Карима Олександровича з таким виразом обличчя, ніби він хоче когось розтерзати чи щонайменше покалічити.