Амулет кохання

10 - Друг чи ворог

Всі забігали, заметушилися...інші просто жваво обговорювали те що сталося...а я була сама не своя.

"Що це?... Невже це через мене?... Це все триклятий амулет?"

Я не була впевнена на всі сто відсотків, але чомусь мене не покидала думка, що те що сталося з цим хлопцем все моя вина... Моя і прикраси...

Надя теж була десь глибоко в своїх роздумах, і судячи з виразу обличчя, вона була стурбована.

- Ось бачиш... - почула я назад головою знайомий нахабний голос.

- Що?

- Я ж казав тобі, що ти будеш моя...навіть сама доля мені допомагає, - Андрій мав просто нестерпно самовпевнений вигляд, такий, що хотілося його чимось важким огріти. Навіть Надя отямитися від своїх роздумів і здивовано подивилася на хлопця.

- Ти здурів? Людина травмувалася...в тебе хоч трохи совісті і співчуття є?

- Є, не переживай... Але в цьому випадку мені важливіше дещо інше... - виразно поглянув на мене, і додав: - а точніше хтось.

- Іди знаєш куди! - не витримала я.

- Тільки разом із тобою, - Андрій мені всміхнувся, жартівливо вклонився і пішов.

Декілька секунд стояла тиша, звісно якщо не звертати увагу на навколишній гамір, а потім Надя якось задумливо сказала:

- Мабуть, ти права...не треба тобі ці Андрії, ні один не другий.

Я не зрозуміла до чого це було сказано, і чому вона раптом змінила свою думку, хай там як, та вона не дала мені часу ні осмислити сказане, ні перепитати її. Зіславшись на справи, Надя дуже швидко зі мною розпрощалася. Навіть забула залишити чайові, хоча завжди робила це з виглядом королівської особи, ніби показуючи наскільки вона досконала і прекрасна людина.

Так, я залишилася сама. І раптом згадала, що за всіма цими подіями я зовсім забула про те що мені можливо мали подзвонити.

"Невже мене не прийняли?"

Я шалено почала шукати свій телефон...і виявилося, що він відключений...здається розрядився.

Розхвилювалася я не на жарт. Мало того, що я могла профукати роботу мрії, так ще й мама напевно сходить з розуму від хвилювання.

До дому йшла дуже швидко, і хоч ще було тільки пів на десяту, чомусь на вулицях було доволі тихо... Та дивним було не це...дивним було те, що я постійно відчувала чийсь погляд у себе за спиною...та скільки я не оглядалася, скільки не намагалася побачити хто ж мене переслідує - нічого не виходило, тому я списала все на багату уяву...проте додала швидкості, щоб опинитися вдома чим скоріше.

Вже коли я заходила у свій під'їзд, вирішила знову обернутися. Прискіпливо роздивилася все навкруги і нічого не помітила, аж поки не кинула погляд в темний за куток біля будинку навпроти. Там хтось стояв...

Руки одразу охололи, різко пересохло в горлі від невимовно бажання закричати, а серце забарабанило в грудях з подвоєною силою. Та як би мені не було страшно, я чомусь продовжувала дивитися на цю людину намагаючись зрозуміти хто ж це.

Ми дивилися одне на одного здавалося б цілу вічну. Ніхто не ворушився, і час ніби завмер, та потім стрілки годинника знову продовжили свій рух, коли незнайомець вирішив вийти із тіні і показати себе. Крок. Ще один...і стає зрозуміло, що це чоловік...ще декілька повільних впевнених кроків, і він виходить під світло ліхтаря...і я розумію, що це зовсім не незнайомець... Андрій...знову Андрій.

З одного боку, мені відлягло від серця... Принаймні я знала цю людину, хоч і ледве ледве...а з іншого боку...тепер я взагалі не знала, що про нього думати. Хто він? Друг чи ворог?

Більше я не збиралася безглуздо стояти і переглядатися з ним. Я просто розвернулася і сховалася у під'їзді, щоб через декілька хвилин опинитися вдома...і вислухати гнівну тираду про те яка я безвідповідальна донька.

- Де тебе носить? Пішла. Нічого не сказала! Телефон вимкнутий! Що я по-твоєму маю думати?! - мама налетіла на мене ледве я переступила поріг квартири. Вона була стурбована, і я розуміла її...та саме зараз, у цю мить я думала не про це...а про дивні події, що ніби почали мене переслідувати з того часу, як я ношу амулет.

- Вибач, телефон розрядився, - більше на автоматі, чим осмислено пояснила я, і подалася у свою кімнату виправити це. Мама в слід продовжувала мені ще щось говорити, та вже спокійніше.

Коли я увімкнула телефон, виявилося, що мені дзвонили два рази з невідомого номеру, це мене трохи привело до тями. Я почала хвилюватися не тільки через містичні події у моєму житті, але й через буденні...такі як робота. Буде дуже прикро якщо я так безглуздо профукала свій шанс. Та, на жаль, сьогодні я вже нічого не могла зробити, тому запихнула свої переживання з цього приводу якомога далі, звичайно, наскільки це було можливо, і зайнялася приготування до сну.

Вже лежачи в ліжку я все думала, про те хто є мій друг, а хто ворог, про офіціанта Андрія, який травмувався на моїх очах...про нахабну посмішку і лукавий погляд іншого Андрія, про амулет...про все на світі. Та все ж таки, саме Андрій і його поведінка зараз найбільше не давали мені спокою. Я хотіла якомога швидше заснути, щоб на решті викинути все це зі своєї голови хоча б ненадовго...але навіть уві сні він переслідував мене...він ніжно дивився на мене, він таємниче посміхався, він невагомо торкався...і мені це подобалось.  

Вибачте за таку довгу перерву, та на жаль так склалися обставину, сподіваюся вже мені більше нічого не старе на заваді і продовження виходитиме регулярно. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше