Розділ 4. Гостюючи у некроманта

Стежка петляла між невисокими деревцями, і вже за кілька хвилин я вийшла на галявину, полегшено зітхнувши після того, як покинула межі недружнього лісу. Попереду вже було видно величезну гряду, що закрила майже половину неба. Але найбільше вражали уяву різнокольорові замки, що примостилися прямо посеред похмурого сірого каменю гірських вершин.
- Яка краса, - прошепотіла з благоговінням перед стародавніми громадинами, і зовсім не очікувала почути у відповідь:
- Вражає, чи не так? - я різко обернуласяна голос і побачила високого чоловіка, який вразив мене не тільки своїм зростом, а й шириною плечей. У нашому світі з ним могли позмагатися хіба що бодібілдери, та й ті часто не мали таких визначних параметрів.
Навчена гірким досвідом попереднього спілкування з чоловіками цього світу, я не поспішала підтримувати розмову з незнайомцем, продовжуючи його розглядати: темне волосся зібране в акуратну косу, з одягу шкіряні штани та жилет, а на боці висів справжній меч.
- Вибачте мені мою невихованість. Я декан бойового факультету Семисвітньої Академії. А ви? - Він з цікавістю витріщився на мене, і продовжувати мовчати далі було б досить дивно, тому я несміливо представилася, зовсім по-іншому дивлячись на чоловіка:
– Олександра Вяльцева. Іншосвітянка, - ну я хіба що не присіла в реверансі, бо просто не вміла. Нічого собі, переді мною цілий декан. Я звичайно не знаю які тут академії бувають, але впевнена названа ним відноситься до чарівних, і розташована швидше за все десь там попереду в гора. - Споруди вражають своїм розмахом, і я навіть не уявляю собі, як вони виглядають зблизька, - зізналася все ж таки чоловікові, отримавши від нього добродушну посмішку.
- Думаю, ви їх ще встигнете чудово розгледіти. Адже ви прийшли поступати? - я ошалешено подивилася на декана, намагаючись усвідомити сказане ним. Я? Вступати до академії? Ні, я звичайно сумувала за студентськими часами, але не настільки, щоб повертатися до навчання. Хоча відповіла я зовсім інше:
– А в мене грошей на навчання немає. І я вже давно працюю, університети залишилися в минулому, - дуже чесна відповідь, і я не розумію, чого він так сміється?
- Щоб навчатися в магічній академії, гроші не потрібні, також тут вас забезпечать усім необхідним. А якщо захочете попрацювати, то у нас це лише вітається. Та й зайва копійка адептам не завадить. Щоправда, робота не повинна шкодити навчанню – це перше правило в Академії Семисвіття. Майстерність перш за все, а належного рівня без уважності і зубріння не домогтися, - поки він говорив, здається, я скрипіла зубами, почувши слово «зубріння», ось не склалося у мене з ним, хоч і вчилася я добре, але заучувати інформацію не любила.
- А можна якось без цього всього? – я невизначено крутанула пальцем у бік гір, ну не визнавати ж мені, що я як би тут від василіска взагалі збігаю, а не в академію поступаю.

- Без навчання? - Уточнив у мене декан, і я кивнула (каюся, було трохи соромно). - Ви так швидко прагнете одружитися? - Та я повітрям ледь не підвілася, варто мені було почути питання чоловіка. А як одне з одним пов'язане? Це питання я й поставила йому, бо місцевих законів я не знала, а потрапити в скрутне становище мені якось зовсім не хотілося.
- А без заміжжя зовсім ніяк? – оце потрапила я, що це за світ такий, що мене то вчитися, то заміж без мого відома посилають? Чи поки що ні?
– На Диверсі дівчині не можна без опікуна. Зазвичай ним стає батько чи найближчий родич чоловічої статі. Ну, а для іносвітянок це або чоловік, або ректор академії. Іншого не дано, – Злазьте, приїхали. Схоже вчитися мені все ж таки доведеться. - Зазвичай, магів ще з дитинства навчають володіти своєю стихією, щоб він не став небезпечним для себе самого або оточуючих. Але якщо дівчина відмовляється вчитися, тоді її дар запечатують, - не те щоб я не могла без магії, я до неї і не звикла ще в приципі, але втрачати те, що мені подарували вищі сили, здавалося дурним.
- Отже, будемо вчитися, - прийняла я рішення, викликавши у чоловіка нову посмішку. - Прям зачароване коло якесь у мене. Тільки-но закінчила університет і влаштувалася на роботу, як знову треба буде приступати до навчання.
- Упевнений, вам у нас сподобається, - декан зробив запрошуючий жест, і ми рушили неширокою доріжкою у бік гір.

Обігнувши галявину по колу, ми опинилися біля розписної арки, за нею нічого не було, та й доріжка обривалася біля самої «брами», тому перед нами можна було сказати виявився глухий кут. Ну і куди ж тепер? Чоловік, що мовчав до цього, повернувся в мій бік і змовницьки мені підморгнув, ставлячи дивне запитання:
- То що, готова? – я здивовано подивилася на нього. І до чого я маю бути готовою? Але про всяк випадок ствердно кивнула, і ми пліч-о-пліч увійшли в арку, опиняючись у внутрішньому дворі величезної території, навколо якої знаходилися ті самі різнокольорові башти, побачені мною, щойно я вийшла з лісу. Оце дива!
Я на всі очі витріщалася на картинку, яка постала переді мною: акуратний газон, клумби, фонтани – все це було різноманітних форм, кольорів і розмірів. А будівлі всіх кольорів веселки захоплювали своєю величчю та красою. Походивши з притихлим чоловіком уздовж квітів і кущиків, я опинилася в самому центрі мальовничої картини, посеред якої стояв величезний обеліск сірого кольору. Тільки він один вибивався із загальної гами кольорів, мені так і захотілося перефарбувати його, подарувавши цьому світу повну досконалість.
Сама не розуміючи, що роблю, я протопталася прямо по червоному газону і наблизилася до каменя. Здається, десь на периферії я чула схвильований голос декана, але мене ніби щось вело вперед. Крок, за ним ще один. І ось я вже торкаюся шорсткої поверхні стели.
"А він теплий", - думка, що майнула в мене в голові, розчинилася в тисячі голосів:
"Допоможи нам. Врятуй нас. Захисти», - вони шепотіли і шепотіли, а я загубилася в цьому вирі чужих сподівань і почуттів, а потім я відчула міцні руки у себе на талії, і мене грубо висмикнули з цього фонтану божевілля.
Спочатку я почула грубий голос:
- Ви з глузду з'їхали!? - І тільки потім подивилася на чоловіка, який стояв переді мною і все продовжував тримав мене в міцних напівобіймах.
- А у Вас локон сивий, - промовила, все ще перебуваючи в якомусь тумані, на що щока чоловіка сіпнулася, і він звернувся до мого провідника:
- І де ти її відкопав, Герберте? Чому не зупинив? – мій знайомий декан щось сказав у відповідь, але я не розчула слів, та й взагалі всі думки кудись зникли, а мою свідомість накрила темрява.