Ґард. Цілителька

Глава 34

- Тессо, а є в тебе якісь спеціальні пігулки від нудоти? – спитала з надією в голосі Евелін. Вони зібралися в неї в кімнаті ввечері.

- Мені допомагало не їсти, - підказала Еліс. – Тоді не так все страшно.

- Терпіти не можу, коли все піднімається догори і хочеться виблювати своїм же шлунком.

- Вибачте, - розвела Тесса руками. - Ваш стан я не можу контролювати. Готові? – Еліс кивнула, цілителька поправила свій рюкзачок на спині, не хотілося б його загубити. Цього разу вона добре підготувалася, взяла пляшку води, вологі серветки, а ще кілька шоколадних батончиків. Подумала, що раз не бере з собою «павербанк», потрібно спробувати знайти альтернативу. Солодощі такий собі замінник Габріеля, але краще щось, ніж нічого. Тим більше вона відчувала, що наповнена енергією по вінця після їх спільних тренувань, де довелося часто торкатися один одного й близько контактувати.

- Готова, - рішуче сказала цілителька і вхопила міцно за руку Тессу, заплющивши очі. А розтуливши повіки, відчула, як її голова ще завершує оберти навколо своєї осі, звісно, що так їй лише здавалося. Голова була на місці, як і все тіло. А от наповнення шлунку знову рвалося назовні, зате дівчата задоволено посміхалися, спостерігаючи за її муками.

- Ти починаєш звикати, - радісно промовила Тесса.

- О, справді? – не була такою впевненою Евелін.

- Так! Минулого разу тебе вивернуло одразу, а не через хвилину, - протягнула вже повільно другу частину речення, спостерігаючи, як цілителька позбавляється вмісту свого і так порожнього шлунка. Еліс співчутливо тримала її коси, аби не заважали процесу.

- Добре, що я не перенесла вас одразу до кімнати хворої, було б прикро, - зауважила Тесса.

- Наче все, - простогнала цілителька, простягуючи руку по пляшку води. Привела себе до ладу, й, нарешті, озирнулася. Знаходилися вони на краю якогось лісу чи то парку, принаймні Евелін він був незнайомий. А на галявині неподалік стояв красивий триповерховий будинок із колонами та фасадом, вигляд його псували лише заґратовані вікна.

- Де ми? – запитала, це місце викликало в неї не дуже приємні відчуття, хоча вид тут був чудовий.

- Психіатрична лікарня, - відповіла Еліс.

Вони зайшли всередину і зачекали, поки до них вийде хтось і проведе в потрібну палату.

Евелін поглянула туди, де праворуч від них, за скляними дверима, теж із ґратами, під наглядом санітарів проводили своє  дозвілля психічно хворі. Видовище було дуже сумне: троє пацієнтів бігали навколо санітарів й кривлялися їм, викрикуючи образливі слова, ще один уявляв, що ховає скарб і старанно випорпував ямку на підлозі, дехто щось бурмотів сам до себе або мугикав одну і ту ж мелодію, інші тихо дивилися телевізор.

Нарешті до них вийшла огрядна жінка в білому халаті й запитала до кого вони. Почувши ім’я, кивнула й наказалі слідувати за нею. Відкрила ключем двері ті, що знаходилися ліворуч і повела їх коридорами на другий поверх. Щоразу їм на шляху траплялися двері із міцного металу або ж ґрати, точнісінько такі, як і у в’язниці, й медсестрі доводилось їх постійно відмикати ключем. Ще вона носила із собою звичайну дверну ручку, якою користувалася тоді, коли зустрічалися двері без неї. Їх теж неможливо було відчинити. Тоді вона вставляла цю ручку й вони ішли далі.

Що за жахливе місце, подумала Евелін, відчуваючи, як бракує їй свободи тут. Все облаштовано так заради безпеки хворих та персоналу, але від цього не ставало легше. Розуміла, що в будь-який момент Тесса зможе забрати їх звідси, а що робити тим людям, які тут надовго… Лише змиритися. Більшість аур були темно-сірі, що свідчили про меланхолію й подавленість, вони спалахували іншими відтінками землистих кольорів. Агресія та злість проявлялися червоними спалахами на темному фоні. На таких одразу одягали гамірну сорочку. На жаль, такий стан був спричинений хворобами, а не надприродним. Втручань пожирателів цілителька не помітила.

Жінка в халаті, дзенькнувши ключами, впустила їх нарешті в палату під нульовим номером. На дверях був просто намальований нуль.

- Недовго, п’ятнадцять хвилин, - буркнула. – Двері не зачиняю. Ця точно не втече, - і засміялася, наче сказала якийсь неймовірно смішний жарт. Розвернулася й пішла геть.

В кімнаті, де стояло лише одне ліжко, лежала худа зі впалими щоками й жовтим відтінком шкіри жінка. Нечесане волосся сплуталося і надавало їй  химерного вигляду. Вона не рухалася, очі її були спрямовані в одну точку. Коли вони увійшли, не обізвалася й навіть не повернула голову в їхній бік.

- Це Олівія! – тихо сказала Еліс. – У неї двоє прекрасних діток і чоловік. Вони час від часу навідують її, але вона їх не впізнає, не говорить. Їй всього тридцять. Все, на що вона зараз спроможна, це автоматично сьорбати рідку їжу. Жінка не в змозі сказати навіть про те, що її турбує.

Евелін не могла повірити, їй можна було дати всі шістдесят, такою старою та немічною вона виглядала. Цілителька прикликала силу і глянула на її ауру – і нічого там не побачила. Її в неї не було!

- Я не бачу аури! Вона знищена повністю, - жахнулася Евелін.

- Ґардіани врятували її надто пізно, випадково відбивши в пожирателя, який вже от-от мав забрати душу, поглинувши її захисну оболонку, - пояснила тихо Еліс. – Олівія приречена страждати все життя. Але я вірю, що ти можеш їй допомогти.

Цілителька підійшла ближче, присіла біля неї на ліжко і лагідно сказала:




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше