Глава 2

Інколи душевні переживання зовсім

 не дозволяють побачити очевидне!

Евелін відкрила рот, щоб запитати, чого вона не розуміє, але раптовий незрозумілий біль в області татуювання змусив її стулити губи й прислухатися до себе. Боліло не сильно, швидше нило й хотілося потерти те місце – дивний дискомфорт. А ще виникло непереборне бажання повернутися назад в Ґард. Навіщо? Вона б сама не могла сказати.

Габріель помітив її збентеження й здивовано запитав:

- Теж мітка тягне? – цілителька кивнула вражено. – Потрібно повернутися в Ґард у сховище.

- Це і є поклик монад? – очі її розширилися. Таке відбувалося з нею вперше, хоча в теорії вона про це знала. Арус розповідав, яким чином отримують свої завдання ґардіанці. Проте, наскільки Евелін зрозуміла, це не стосувалося Габріеля, він працював сам по собі. Та й у неї були зовсім відмінні обов’язки від інших. – Як розуміти їх поклик?

- Це означає, що ми визнані напарниками офіційно! – емпат криво усміхнувся, зовсім не виказуючи особливої радості з цього приводу.

- Тобто? – до кінця не могла збагнути дівчина.

- Прикликуючи одночасно у сховище двох ґардіанів, монади утворюють пари – напарників, а ті, що утворилися самі, повинні бути визнані ними, - пояснив неохоче.

- Отже, монади мають схвалити вибір, якщо хтось захотів працювати разом? Правильно?

- Саме так.

- І що відбувається, коли цього не стається? Ну, інакше кажучи, монади не одобрили самовисуванців…, - допитувалася Евелін, хмурячись. Для неї такий факт був не зовсім справедливий відносно ґардіанів, котрі мали бажання захищати людей разом, але мусили коритися вищій волі, бо начебто не підходять один одному.

- Вони чекають на свою пару, - знизав плечима Габріель. – Відколи помер…, - він запнувся, не знаючи, як тепер правильно висловитися щодо своєї коханої та колишньої напарниці. Сказати загинула – язик не повертається, бо нещодавно він її бачив, таку ж красиву й спокусливу як завжди. Тільки, на жаль, в найгіршій подобі, яка тільки може бути на цьому світі. – Відколи Катаріна покинула

Ґард, - мовив тихо,  - монади не прикликали мене.

- А вас з Катаріною вибрали монади чи ви самі стали напарниками? – обережно запитала Евелін, побоюючись, що емпат не відповість, як і раніше, коли вона хотіла щось дізнатися про його партнерку в минулому.

Габріель довго мовчав, знову запер шоломи в багажнику мотоцикла - робив це повільно, ніби тягнув час, аби не відповідати. Зрозумів, що основне цілительці вже розповіли, тож деякі речі не бачив сенсу більше замовчувати. Евелін вже й не очікувала почути від нього те, що її цікавило. Натомість сперлася на перила і милувалася місячною доріжкою, що простелилася на темній гладі озера. Самій не хотілося відкривати портал, страх минув, однак їй було спокійніше робити це із кимось, хай навіть з Матильдою.

На її подив він все ж відповів. Повернувся до неї і без емоцій – жоден мускул на його обличчі не здригнувся - пояснив:

- Як і у випадку з тобою, напарницю мені обрав… Арус! Тоді я тільки опановував свій дар, вчився жити із ним, і єдина людина, присутність якої я міг витримувати близько, була Катаріна. Бо володіла даром нейтралізації чужих сил. Простіше – блокувала мене. Свого роду я став залежним від неї, проте полегшення приходило ненадовго. Вона не могла ще добре контролювати свою силу, тому що лише вчилася нею володіти, як і я.  

- Звідки Арус знав, що монади…, - почала цілителька, але Габріель грубо перебив її.

- Ти мала б вже зрозуміти, що наш наставник набагато могутніший, ніж він хоче це показати. У ньому криється безмежна сила. Ніхто з нас навіть не здогадується, скільки насправді йому років і як він став хранителем. Але подейкують, що навіть ангели вважають його мало не рівнею собі, а то й набагато сильнішим.

Евелін же сприймала Аруса як батька, до якого завжди можна прийти і спитати поради, поговорити, послухати життєву мудрість, проте, водночас, вдивляючись в його бездонні незвичні очі, підсвідомо здогадувалась про глибину його відання, що не обмежувалась ні часом, ні простором. Часто він вже знав, що вона хоче запитати і коли прийде наступного разу, незмінно відповідаючи при кожній зустрічі: «Проходь, Асійє. Я чекав на тебе,  дитинко!»

За ці кілька хвилин Габріель розказав про себе Евелін значно більше, ніж за весь час їхнього знайомства. І вона дуже не хотіла, щоб він знову замкнувся в собі й перестав з нею говорити. Та схоже саме це він якраз і збирався зробити, шкодуючи, що був такий відвертий з нею.

- Досить розмов. Ходімо вже! – різко кинув. Він застрибнув на перила, простягуючи руку цілительці.

- Я знаю, що портал маскує себе, - вона вхопилася за його пальці й легко приєдналася до нього, балансуючи, на тонкій огорожі, - але щоразу, коли ти так легковажно залишаєш тут свій байк, я очікую, що його хтось поцупить, поки ми знаходимось в Ґарді. Чи той автомобіль, наприклад! – Евелін махнула рукою на припаркований неподалік BMW, оглянувшись. В місті частенько викрадали авто, тож це була б не дивина.

- Повір, зараз ніхто їх не зачепить. До того ж незабаром портал змінить своє розташування, оскільки з теплом на озеро все частіше почнуть приїжджати відпочиваючі, - вони стрибнули, продовжуючи розмову вже в Ґарді. – А чим більше людей, тим важче зберігати конспірацію, відповідно.