Ґард. Емпат

Глава 17

Ненависть переходить в кохання й навпаки,

гірше цього лише байдужість.  

- Агов, Евелін, ти чуєш мене? Все добре? – повторив Габріель, намагаючись добитися адекватної реакції від неї. Цілителька повільно кивнула і перевела погляд на нього. – Тепер розумієш, чому не варто відходити від мене ані на крок? Евелін нічого не відповіла, лише нахмурилась.

- Над самозахистом потрібно ще попрацювати, - зауважив спокійно емпат, - із двох прийомів ти зліпила один, а про злагодженість рухів я взагалі мовчу. Заняття в спортзалі тепер будуть ще інтенсивніші.

- Але ж я змогла його затримати, перш ніж він перенісся ще далі разом зі мною, - обурилася вона, вже повністю оговтавшись.

- Скажімо так, ти його просто спантеличила своїми невмілими рухами.

Евелін так розсердилась на ці слова, що пообіцяла собі, дуже скоро її напарник пошкодує про них. Вона буде відтепер тренуватися з усіх сил.

 

Темряву навколо розсіювали лише невеликі язики вогню, що марно намагалися дотягтися вгору й лизнути чорне від кіптяви склепіння димаря – камін був величезний, більше схожий на пащу розлюченого дракона. Решту залу ховали сутінки, створюючи оманливу ілюзію, що крім кількох людей тут більше нікого немає. Враження були хибні: німі стражі завжди оточували Верховного темного в його володіннях, де б він не був – у тронному залі чи опочивальні. Тому, кому не пощастило стикнутися із ними віч-на-віч, від жаху втрачали здоровий глузд. І навіть найстаріші могутні темні воліли уникати найменшого погляду в їхній бік, хоча ті, зазвичай, були непомітні й трималися на відстані, допоки володар не накаже протилежне. Пекельні створіння були уособленням всього зла, що підкорялися лише своєму господарю. Високими згорбленими тінями вони безшумно слідували за Верховним темним, виконуючи усі його повеління. Однак ніхто б не міг точно сказати, як зблизька виглядають сторожові пси пекла, бо кожна їхня жертва бачила в них тільки свій особистий страх і власну погибель.

- Хм, то значить твій колишній утворив пару з цілителькою, - за довгий час тишу прорізав низький грудний голос. – Цікаво.

Катаріна й бровою не повела, почувши слова повелителя. Так і стояла поруч крісла (її законне місце), завжди напоготові, коли раптом володар зволить поговорити чи віддати наказ.

- Не ревнуєш? – питаючи, він би й сам засміявся із свого жарту, якби міг. Але темні були прокляті, отримавши найстрашнішу кару з можливих: позбавлення власних почуттів - того, що робить людей людьми. Століттями вони змушені живитися аурами, щоби існувати, висмоктуючи людські емоції й забираючи душі у пекло. І чим старішим ставав темний – тим менша необхідність виникала в полюванні.

- Як вдало ви пожартували, володарю! – куточки губ темної навіть не ворухнулися у натяку на посмішку, аби міміка відповідала сказаним словам. – все, що мене хвилює, - це клопіт, які Габріель та цілителька зможуть завдати нам.

- Клопіт, Катаріно? – прошипів раптом Верховний темний, повітря зі свистом вирвалося з його рота. Якби він здатен був проявляти хоч якість емоції, це свідчило б якраз про невимовну лють на її слова. – Клопіт, кажеш… Після їхнього обряду єднання вони взагалі стануть наймогутнішими ґардіанцями в історії. Якщо ще досі його не пройшли… Зрозуміла? – він повільно повернув голову і глянув на неї. Катаріна, що вже давно звикла бути в присутності повелителя і не тремтіла від його гнітючого домінування й першості, опустила погляд. Пожирателі не відчували страху, це було щось більше – залежність темних від володаря, яка на підсвідомому рівні давала зрозуміти, що їхнє існування залежить від найменшого поруху мізинця Верховного. - Ти мені дорого обійшлася, люба. Через помсту емпата я втратив чимало підданих і ти повернеш мені цей борг. А тепер залиш мене самого, - він ледь поворухнув рукою, відпускаючи її.

- О, татко, видно, не в гуморі, - підморгнув їй на виході хлопець, що, здається, спеціально чекав на неї. Катаріна продовжила іти далі мовчки. – Схоже, ти таки справді щось не те сказала, раз твоя компанія так швидко йому набридла.

- Даміане! Зараз я, на жаль, твою дотепність не зможу оцінити. Вибач.

Хлопець кинув їй услід уважний сумний погляд.

- Уже давно не можеш, - тихо промовив, щоб не почула. Потім наздогнав й приноровився до її швидкого маленького кроку. Поки мовчав, лише спостерігаючи за її спокійним, позбавленим будь-яких почуттів, обличчям. Стукіт підборів луною відбивався від високих стін коридору, а розкішне руде волосся злегка пружинило в такт ходи: ця жінка була прекрасна в усіх проявах її сутності, навіть в наймерзеннішій, принаймні саме такою бачив Катаріну Даміан. Він ще дуже добре пам’ятав її іншою, коли вона тільки з’явилася тут - до того, як стала особистою улюбленою звірючкою Верховного темного. З болем він спостерігав, як згасають з кожним днем емоції на її обличчі та поволі життєрадісна ґардіанка стає холодною байдужою тінню самої себе, проте не менш прекрасною.

 - Я бачила її, Даміане! Цілительку, - Катаріна раптом зупинилася і задумливо глянула на нього, їй довелося лише трохи підняти голову, аби подивитися йому в вічі. Хлопець мовчав. – Ту, що зайняла моє місце. І його бачила. Тепер він шукає мене.

- Що хоче Габріель від тебе? – ледь видавив із себе запитання. Навіть саме ім’я емпата викликало в Даміана дивну реакцію, яку він до кінця ніяк не міг збагнути. Пальці самі собою затиснулися в кулаки.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше