Глава 34

Істинні почуття говорять серцем.

Габріель штовхнув плечем двері у спальню і вони легко відчинилися без жодного звуку. Темрява в кімнаті не завадила йому підійти до ліжка й обережно опустити Евелін на простирадло. Її тіло почало тремтіти, так наче цілительці стало холодно без нього. Емпат поспішив лягти поруч й пригорнути дівчину до себе, зігріваючи своїм теплом. Губи знову накрили її вуста. Він зумів повернути цілительку. Всередині поволі напруга його відпускала, страшна порожнеча, що встигла утворитися на місці його серця, потроху заповнювалася надією, певною мірою тому, що чув її сплутані хаотичні думки. І серед тих думок він даремно намагався впіймати ту єдину, що змушувала його серце битися частіше. Але вона вислизала, заплутуючись в круговерті інших, бо щоразу свідомість Евелін ніби ховала ту таку важливу для нього інформацію. Однак реакція тіла цілительки на його дотики, її емоційне супроводження цього запевняли в тому, що він не помиляється.

Габріель відчув переміну в ній ще задовго до того, як її рука оповила його шию, а вона відповіла на поцілунок. Евелін остаточно прийшла до тями, проте вдавала, що дії виконує крізь сон. Рухи були її слабкі, непевні, однак з кожною секундою сила поверталася до неї. Мітка спалахувала щоразу яскравіше синім світлом, тоді як у Габріеля вона наче фізично хотіла відірватися й з'єднатися воєдино з її. Місце на грудях, позначене татуюванням семи кругів, пекло вогнем. Емпат не зважав, зараз його турбувало більше внутрішня боротьба Евелін із собою.

- Ево, розплющ очі, - попросив, ніжно цілуючи кутик розкритих губ, щоку, шию… Вона мотнула головою. - Евелін! - пальці пройшлися по пласкому животу й лягли на стегна. Тіло її затремтіло, напружилося, всередині здійнялася буря почуттів та емоцій, що  пронизали емпата подібно електричному струму.

- Ти кохаєш мене, я знаю! Вже знаю. Чому боїшся цих почуттів?

- Ти дізнався про них, бо я не змогла втримати блок, - її очі різко розплющилися, погляд віддавав кригою. - Просто не зважай. Роби, що повинен.

- Я мало не втратив тебе. Що ти таке говориш? – слова Евелін не збігалися з тим, що вона відчувала зараз. Габріеля сильно зачіпала її холодність. Чому так поводиться? Його душа померла б разом з нею, він це знав напевно.

- Ти мало не втратив можливість врятувати Катаріну. Тепер я теж знаю. Не хвилюйся, я позбудуся цих почуттів до тебе, вони не будуть тобі надокучати.

- Ево! – емпат розізлився. Можливо, він і винен в тому, що вона так думає зараз, бо довгий час і сам не міг розібратися в собі. Інших, як виявилося, прочитати легше, аніж почути власне серце і збагнути правду.

- Мовчи. Ш-ш-ш.... Будемо це сприймати як взаємовигоду. Ти рятуєш мене від смерті, я натомість повертаю твою кохану в Ґард. 

- Евелін! Ти не розумієш…

- Тільки так, - наполягла, різко перебиваючи, і сама потягнулася до його губ, не даючи більше й слова сказати. Габріель вирішив прийняти її умови, якщо не хоче зараз вислухати його, він донесе це іншим способом. Марно доводити щось тоді, коли вона не готова почути правду. Він покаже їй. Та й говорити щось зараз була несила, відчувати Евелін на усіх рівнях: фізичному, емоційному, духовному - все це зводило з розуму. Габріель не стримував більше себе, радість від того, що вона жива і поруч, а головне - належить йому, змусила його кров струменіти по венах в кілька разів швидше та відкинути усі внутрішні фантомні перешкоди. Бо основну перепону між ними уже здолав, решта - неважливі.

Всесвіт Габріеля у цю мить звузився лише до неї однієї: кожен її судорожний порух, рваний віддих з губ, тихий стогін і удари серця в такт його - ось що стало значущим в цей момент. Він не дозволяв їй і на секунду відчути сором від його дій чи пожалкувати пізніше про готовність, не зважаючи ні на що, віддавати йому себе сповна, як і він це робив.

Докладаючи всіх зусиль, цілителька придушувала в собі те почуття, яке підіймалося в ній з кожним його дотиком, не звертала увагу на біль від зради, що проймав її серце, намагалася відсторонитися від того, що відбувається, переконувала себе, що тут достатньо лише механічної складової, і не варто поділяти її з духовною, однак…

Однак, те що зароджувалося між ними в цю мить, було чимось сильнішим за їхні бажання та прагнення, абсолютно неконтрольоване та таке, що руйнувало повністю всі межі між ними – фізичні й духовні. Евелін вже не розуміла, де її кінець і його початок, і навпаки. Усі бар’єри, які вона так силувалася вибудувати, розсипалися порохом. Грані стиралися, вони ставали одним цілим. І в момент найповнішого єднання, не витримала тієї сили, що переповнювала її єство, вигнулась дугою в німому крикові. Світло, що полилося від неї, охопило й Габріеля, татуювання їхні засвітилися й яскраві промені чистої енергії, що потягнулися з них назустріч, сплелися воєдино, як і вони -  навіки поєдналися, нерозривно й абсолютно. І поки душі їхні вільні будуть, поза простором та часом, ніщо й ніхто ніколи не розлучить їх.

Габріель спостерігав за Евелін, поки та спала. Він так і не зімкнув очей, хоча дуже хилило на сон. Кілька хвилин назад, він піднявся, змочив полотенце водою й обережно витер засохлу кров у неї на грудях (Евелін і не ворухнулася), не втримався й ніжно провів по ледь помітній білій лінії, що тягнулася вздовж аж до мечоподібного відростка. Цей шрам від рани, яку він зробив власноруч, залишиться й нагадуватиме йому про те, що він міг втратити. Пальці самі потягнулися праворуч й обвели сплетіння кілець, пройшлися по священному надпису – так дивно було не відчувати більше того потужного розряду, що вражав його, як тільки він торкався мітки. Після обряду єднання татуювання в обох змінили свій колір, набувши немислимого золотистого відтінку. Вони й самі змінилися, Габріель відчував це як ніхто. Потрясіння від пережитого було настільки велике, що й досі він не міг оговтатись і перестати ловити тихе дихання Евелін й прислухатися до умиротворених полохливих думок, що зринали час від часу в її сонній свідомості. Емпат загорнув сріблястий локон з чола й поцілував легенько оголене плече, потім підтягнув вище ковдру, вкриваючи розсип мурашок на шкірі.