Невдала зустріч

Аня вийшла з кав’ярні, відчуваючи утому. Сьогодні відпрацювала повну зміну та сподівалася швидко дістатися додому. Замкнула двері, із тривогою подивилася навкруги, чи немає десь поряд того, хто так її наполохав вдень. Але вулиця була пуста через пізню годину. Навіть перехожих майже не було, тільки пройшла якась жінка та знову навкруги утворилася пустка. Трохи заспокоївшись, дівчина пішла уперед, думаючи про своє.

Думала вона про Андрія. Удень за роботою, згадувати про хлопця не було часу, хоча і тоді його образ постійно миготів перед її внутрішнім поглядом, віддаючись у душі солодкими спогадами. Вона дійсно геть збожеволіла, що думає про того, кого ледве знала. Але як же бажала знову пригостити юнака  кавою…

Побачити його задоволення від того, що сподобався напій. Відчути витончені, але дужі руки на своєму тілі… Що це з нею коїться? Невже закохалася у того, хто, скоріше за все, про неї і думати забув?

- Привіт іще раз! - почулося збоку від неї.

Аня зупинившись, різко повернулася на цей голос. Перед нею стояв той самий вродливий чоловік, що загнав у самий куток власної кав’ярні.

Юна дівчина відчула легкий страх. Що він від неї хоче? Можливо, божевільний якийсь. Нехай не схожий, але ж хто їх розбере…

Не знала, як вчинити. Незважаючи на те, що було бажання розвернутися та тікати, чомусь продовжувала стояти на місці. Сподівалася, що помилилася, і в цього красеня до неї дійсно якась неважлива справа. 

Оглянулася по сторонам: у сквері вони були самі, і від цього розуміння ставало ще моторошніше.

- Мене звуть Ян, - промовив хлопець, подаючи дівчині руку.

- Мене-Аня. Хоча ви і так це знаєте, - відповіла дівчина, подаючи долоню у відповідь.

Той злегка стиснув тонку долоню шатенки, уважно дивлячись прямо у сіро-зелені очі своїми темними очима.

- Прізвище як?

- Вас це не стосується, - парувала Аня. Спробувала звільнити руку, але не вдалося. Довгі, сильні пальці обхопили чужий зап’ясток.

- Ти Анна Скрипко? - це було одночасно запитання та ствердження.

- Відпустіть, - тихо промовила дівчина, знову намагаючись вивернутися з хватки.

- Навіть не подумаю, - чорні очі блимнули хижим вогнем, - якщо ти та, хто мені потрібен…

Аня зблідла, її пробив холодний піт. Точно божевільний… Як тепер врятуватися, коли поряд немає ні душі?

- Заберіть руки, інакше закричу, - сказала вона. Незважаючи на зусилля, голос затремтів.

- Нащо кричати? Хіба я тебе б’ю? - хмикнув Ян,  - справа є до тебе.

- Яка саме? Кажіть та залиште у спокої, - дівчині було страшно, але вона сподівалася домовитися із нападником. Можливо, він її сплутав з кимось, і сам відчепиться.

- Швидка ти, одначе, - відповів чоловік, - необхідно, щоб ти поїхала зі мною в одне місце. У номер готелю. Зробила одну послугу.

- Зовсім дах поїхав? - грубо відповіла Аня, - відчепися негайно від мене. Хто ти, узагалі, такий?

- Можливо, близька для тебе, людина, - спокійно промовив чоловік, - але тільки, можливо. І щоб дізнатися напевне, ти і маєш скласти мені компанію. Я добре заплачу, якщо потрібно.

Дівчина з усіх сил смикнулася назад, але випручатися не вдавалося. В очах молодого чоловіка замерехтіли вогники попередження. Аня відчула, що перед нею небезпечна людина. Той, хто заради власної мети, не погребує ніякими способами.

- Машина недалеко. Будь хорошою дівчинкою та ходімо, - холодно додав він.

- Відчепися! - крикнула Аня, - рятуйте! Хто небудь!!!

Крики розлютили чоловіка. Сильним рухом притяг до себе тонку постать дівчини. Вільною рукою, обхопив за талію, утримуючи, тепер вже, у повноцінному полоні.

- Краще стули рота, - твердо промовив він, - раніше зробиш, як я кажу, раніше будеш вільна!

- Прошу вас, відпустіть, - тихо застогнала Аня, вже не приховуючи сліз. Вперше вляпалася у таку історію, і навіть не розуміла, яким обставинам має завдячувати.

- Знову на «ви» звертаєшся? Недобре. Тепер ходімо.

Обхопивши дівчину, він потяг її за собою. У великих очах Ані спалахнув відчай, який з’являється у людей, коли їм нічого втрачати…

Розмахнувшись, вдарила молодого чоловіка під коліно. Той від несподіванки підкосився та трохи не впав. Його хватка стала слабшою, і дівчина, скориставшись цим, нарешті звільнила руку. Не стала розбирати як це вдалося, не звернула уваги, чи вже отямився її нападник. Просто кинулася тікати, наскільки могла швидше. За якусь долю секунди щезла за рогом, розчинившись у підступаючий темряві.

Ян випроставшись, дивився їй услід. На його обличчі застигло роздратування. Це ж треба! Вже тримав здобич у руках, а вона, в останню мить, висковзнула та втекла.

«Нічого. Це лише питання часу. Коли не бажаєш по-доброму, зроблю по-своєму», - подумав чоловік, дістаючи пачку з сигаретами та беручи одну.

«Цього копняка, я тобі пригадаю, дурне дівчисько, - вів далі розмову подумки, - якщо колишня кохана батька така ж дика, то я свого предка зовсім не розумію».