Розділ 7

     Пані Марія без жодних проблем відпустила Олену, запевнивши дівчину, що впорається з усім сама. Олена їхала поруч Мирослава, насолоджуючись його компанією. Їй подобалось не лише з ним жартувати, але й просто мовчати. В його присутності, вона відчувала себе невимушено, без зайвих хвилювань, що сказала щось не те.

- Тобі доводилось коли-небудь бачити, як убивають тварин? - запитав Мирослав.

Олена на мить завагалась. Їй доводилось бачити значно гірші речі. Однак, про це вона змовчала.

- Ні. Мабуть, це страшно? 

- Можливо спершу. Потім звикаєш. Жінкам важко це збагнути, але добування здобичі закладено в чоловіків природою ще з народження. 

- Прагнення домінувати над кимось, підкоряти собі слабкіших, самостверджуватись шляхом невинних, невже це в крові кожного чоловіка? - зі сумом на обличчі запитала Олена.

- Оленко, ти перебільшуєш. Це геть не те саме.

Не зчувшись за розмовами, Мирослав та Олена приїхали. 

- Куди ми приїхали? - запитала Олена, помітивши поле оснащене різними тарілками та мішенями. - Я думала це буде ліс з дикими кабанами чи щось таке.

- Не хочу тебе травмувати. Та й полювання на того самого кабана триває з початку осені, тож ще рано. Це стендова стрільба, де ми будемо стріляти по звичайних тарілках, що імітують політ птахів або біг звіра.

- Ми? Я не буду точно цього робити. - зі жахом на обличчі промовила Олена.

- Я ні до чого тебе не змушуватиму. Ходімо, познайомлю тебе зі своїм другом.

На них чекав чоловік років 50, на ім'я Орест. Попри різницю у віці, чоловіки були хорошими друзями. Спільне захоплення їх об’єднало та вже не відпускало. 

- Там вже все готове. Розважайтесь, а потім чекаю вас у гості.

Чоловік відкланявся та пішов у своїх справах.

- Ну, що йдемо? - Мирослав взяв Олену за руку та повів на місце стрільби. 

Десь неподалік лунали постріли, які змушували Олену здригатися. Проте, вона сама попросилась їхати з Мирославом, то нічого було тепер нарікати.

Мирослав взяв до рук рушницю та приготувався до стрільби. Спеціальна машина враз випустила тарілку в яку Мирослав одразу влучив, посудина розлетілась на друзки, Олена не встигла отямитись, як знову пролунав черговий постріл, а за ним ще один. Вона відчувала, як її серце колотиться, а в голові пульсує. Навіть попри навушники вона чула звуки, які надзвичайно лякали. В якусь мить Олена відчула, як їй бракне повітря.

- Годі, припини! - Олена затулила вуха руками, аби не чути усіх цих пострілів. 

Мирослав відклав зброю, помітивши як Олена забилась у куток.

- Пробач, рідна. - кинувся до неї.

Олена аж завила. Стільки було ніжності та теплоти у його голосі.

- Я не хочу більше тут знаходитись, забери мене додому. Прошу тебе.

Посадивши Олену в машину, Мирослав набрав Ореста, аби домовитись про зустріч іншим разом. 

- Та без проблем. Жінки, що тут скажеш. 

Чоловіки попрощались, після чого Мирослав завів авто і вони з Оленою вирушили назад до селища. Дівчина тихо сиділа, відвернувшись до вікна. В голові досі гуло, а у вухах дзвеніло. Своїм мовчанням вона створювала напругу, яка відчувалась в машині. Мирослав теж нічого не запитував, чекаючи доки Олена заспокоїться і сама все пояснить.

- Пообіцяй, що більше не стрілятимеш. - зі сльозами на очах, попрохала вона. - Це жорстоко й страшно.

- Гаразд. - легко погодився Мирослав. - Я підозрював, що так буде, і був до цього готовий. - він торкнувся вологої щоки дівчини. - Не плач, бо заллєш мені машину.

- Ти вмієш заспокоїти. - розсміялась попри сльози.

- Я вмію багато чого, як виявляється. І до сліз довести кохану дівчину, і на побачення романтичне звозити. 

- Це точно.

За декілька годин вони повернулись додому. Втомлені та виснажені подіями цього дня.

- Я сьогодні краще заночую в себе. Лише не ображайся.

Мирослав не став наполягати, щоб Олена в нього залишилась. Він розумів, що іноді людині потрібно побути на самоті. Він поцілував її ніжно в чоло та збирався провести до будинку.

- Не потрібно, скільки мені тут йти. Ще забіжу до пані Марії, спитаю, як вони з дядьком Петром. 

Олена поверталась від подружжя Марицьких, коли біля власного будинку помітила невідомі сліди. З тривогою на серці дівчина оглянулась, довкола не було ані душі. Вона попрямувала вздовж слідів, і яким було її здивування, коли вони привели до вікна її спальні. “Невже за нею хтось стежить”? 

- Дурниці все це. Навигадувала собі не знати чого, тепер ходжу, як примара в пошуках якихось доказів. Я певна, це знову розважаються місцеві хулігани.

Олена увійшла до будинку та довго не роздумуючи зателефонувала батькові. 

- Тату, привіт. Як ти? 

- В мене все гаразд, Оленко, ти як? Не телефонуєш зовсім.

- Не хвилюйся за мене, зі мною все добре. Я під наглядом тітки Марії. Та й з решту я вже доросла, сама можу про себе подбати. Тату, я хотіла в тебе дещо запитати.

- Питай, доню.

- Ти нічого останнім часом не помітив дивного? Тобі ніхто не телефонував, не заходив до тебе?

- Та ні. Хоча зажди. Був тут один чоловік, ходив по квартирах і проводив якесь опитування, питав чи є діти, де проживають, ще там щось. Але я йому нічого не розповів, сказав, що проживаю один. Так воно і є. - зі сумом в голосі сказав чоловік. - Оленко, в тебе точно все добре?

- Все гаразд, татко. Я згодом приїду. Та краще буде, якщо ти до нас завітаєш в Бистрець. Тут так добре. Природа повітря, тиша та спокій. 

- Приїду, Оленко, приїду. Он відпустку візьму і приїду. Мушу бігти, бо здається молоко збігло. Бувай, доню. Дзвони мені, бо я коли не подзвоню в тебе завжди вимкнений телефон.

- Домовились. Люблю тебе.

- І я люблю. Бережи себе, дівчинко.

Від цього батькового - дівчинко, завжди щеміло в серці. Олена жаліла свого батька. Після їхнього розлучення з мамою особисте життя в тата не склалось. Чоловік був занадто добрий та спокійний. При його м’якому характерові, дружина ним помикала. Вічно всім невдоволена мама Олени, влаштовувала скандали, через, що усі в сім’ї страждали.