Розділ 12

     Олена проганяла від себе страшні думки, які отруйними зміями заповзали у голову. Вона нічого не запитувала у Всеволода, боячись почути жахливу правду. Чоловік теж поводився так, ніби нічого не трапилося і тієї відвертої розмови між ними не було. 

Олена поверталась з ресторану, коли їй зателефонувала Аліна. Голос подруги здався Олені напруженим та доволі схвильованим. Аліна попрохала зустрітись якомога швидше.

- Лише нікому не кажи, що їдеш на зустріч зі мною. Пообіцяй мені.

- Не хвилюйся, я могила.

- Сплюнь. - промовила Аліна. 

Дівчата зустрілись знову біля вокзалу, та вже в іншому кафе. 

- Дякую, що зуміла вирватись. Для мене це важливо.

- Аліно, що трапилось? Ти якась інша, не така, як завжди. - запитала Олена, помітивши емоційний стан подруги.

- Я прийшла попрощатись.

- Таки їдеш?! - здогадалась Олена.

- Їду, Оленко. Не можу більше. Несила терпіти життя з Едуардом. 

- Куди ти? А як же Артур?

- Він нічого не знає. Не хочу створювати йому зайвих проблем. - з журбою в голосі відповіла Аліна. - Куди, поки й сама не знаю. Додому мені не можна. Та я щось придумаю, не сумнівайся. У мене є одне до тебе прохання, передай Артурові ось цю записку. - дівчина непомітно вклала до рук Олени маленький клаптик паперу. - Заховай її якомога далі від сторонніх очей.

- Я все зроблю, не хвилюйся.

- Дякую, тобі, Оленко. - Аліна зробила ковток апельсинового соку, трішки заспокоївшись.

- І ще одне, я змушена тебе попередити. - дівчина схилилась до Олени та тихо промовила. - Я випадково дізналась від Едіка, що Наталка зникла.

- Та сама? - запитала Олена, чудово розуміючи про кого насправді йшла мова.

- Вона, Оленко, вона. Прошу, будь обережна. 

Олена та Аліна обнялись на прощання. Було сумно та невимовно важко прощатись, адже дівчата встигли прикипіти душею одна до одної. Невідомо було, чи побачаться вони ще коли-небудь. Олена стримувалась, аби не заплакати, та зрадливі сльози однаково виступили з очей. Тепер вона залишилась зовсім одна, в середовищі серед перевертнів.

Вже в авто Олена дала волю справжнім сльозам, виплакавшись вдосталь, вона зателефонувала батькові, аби почути рідний голос.

- Доню, та все добре зі мною. Повернувся з роботи, он дивлюсь футбол. Ти як? Не ображає тебе Всеволод? 

- Все добре, тату. - поспішила заспокоїти чоловіка, а в самої ком підступив до горла. Хіба вона може зізнатись татові у всьому, що з нею відбувається, його це неабияк засмутить, а вона цього не може допустити. - Гаразд, татко, не заважатиму, знаю цю твою любов до футболу. 

- Бувай, Оленко. Бережи себе, дівчинко.

Після розмови з батьком Олена повернулась додому.

- Де, ти вешталась цілий день? - запитав Всеволод, кинувши на неї сердитий погляд. 

- Була в ресторані, потім розмовляла з татом. - відповіла якомога спокійніше.

- Можливо, тобі відомо куди поділась твоя подружка? 

- Аліна? - запитала Олена, вдаючи здивовану.

- Аліна. - передражнив. - Едік місця собі не находить, всі шмотки на місці, а самої слід простиг. Телефон вимкнений, ні записки, нічого.

- Ні, ми з нею кілька днів, як не бачились.

- І вона тобі не телефонувала? - поглянув так, ніби про щось здогадувався. - Подумай. Згадай. Це важливо. 

Олена зуміла вгамувати внутрішню паніку, яка наростала все більше. 

- Ні. Не телефонувала. - вона зазирнула Всеволоду в очі, витримавши його пронизливий погляд.

- Дивись, мені, Олено, якщо я дізнаюсь, що це неправда, пошкодуєш. 

Олена на якусь мить видихнула. 

- Що Едуард, збирається робити? - запитала з тривогою на серці.

- Шукати, а коли знайде, втім, думаю, ти й сама вже здогадалась. 

Всеволод пішов, а Олена залишилась стояти, вдивляючись кудись у простір. Вона так і не наважилась запитати у Всеволода чи причетний він до зникнення Наталі.

***

    Життя не змусило довго чекати на правду. Всеволод звично відпочивав з друзями в літньому будиночку, попрохавши Олену, аби та для них принесла тацю з напоями. Підійшовши ближче до дверей, дівчина раптом застигла. Те, що вона почула, привело її у справжній шок. 

- Ні, я зав’язав з коханками, мені однієї з головою вистачило, що аж довелось прибрати. 

Чоловіки голосно розсміялись.

- Та ти довго не протягнеш без нової баби. - прозвучав голос Едуарда.

- Поки тримаюсь. Правда Олені доводиться не солодко, але що поробиш, сама хотіла, аби я належав лише їй. Тепер віддувається за всіх.

Чоловіки знову розреготались.

- А Наталку шкода. Нормальна була баба, даремно ти так з нею.

- Макс, полегше. - пригрозив Всеволод. - Чи не ти свою колишню коханку пустив по колу, бо вона все розповіла твоїй дружині, яку ти до речі теж потім запроторив в дурку. Хоча згоден, переборщив я з Наткою. Вічна їй пам’ять.

Наповнена таця в руках Олени затремтіла, та так, що Всеволод почув звук за дверима.

- Пташка, це ти?! Принесла. Дякую, давай я візьму, а ти йди відпочивай. - чоловіки пирскнули зі сміху, маючи собі на увазі геть інше.

Олена увійшла в дім, не знаючи, що їй робити та куди йти. Вона не вірила в те, що щойно почула. Її жахало з якою легкістю та байдужістю Всеволод розповідав про скоєне. В скронях пульсувало, а шлунок зводило від спазмів. Часу не залишалось, аби заспокоїтись, тому що Олена прийняла рішення - бігти.

- Не зрозумів. 

Олена застигла з документами та телефоном в руках. Все в будинку причаїлось, немов очікуючи на якесь нещастя. Олена боялась поворухнутись, не те, що поглянути на Всеволода, який наблизився до неї так близько, що вона відчула над головою його подих.

- Далеко зібралась?

- Я йду від тебе.

- Можна поцікавитись чому?

- Ти вбив Наталю. - з тремтінням в голосі, промовила Олена.

- Я все владнав. Як ти й хотіла?!

- Припини! Я не хотіла цього! Ти! Ти чудовисько! - зарепетувала, гримаючи своїми маленькими кулаками в груди чоловіка. - Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!