Розділ 14

     Вже світало, коли до кімнати увійшов Всеволод. Він знову зачинив двері на ключ та присів біля Олени. Чоловік спершу ніжно провів долонею по волоссі дружини, а потім почав накручувати його на руку, натягуючи все сильніше. Олена звила від болю. 

- Відпусти мене, благаю. Я нікому нічого не розповім. Клянусь. 

- Відтепер, без мого дозволу ти не ступиш жодного кроку. Не те, що комусь щось розповідатимеш. 

Всеволод врешті відпустив волосся та йти не збирався. В очах чоловіка Олена помітила бажання, вона злякалась, бо розуміла, що виходу в неї немає і доведеться скоритись, інакше він її просто вб’є. Відчувши грубі руки на своєму тілі, Олена стримувалась, аби не закричати від відрази та болю. Ненависні доторки чоловіка сковували її колись піддатливе тіло, та Всеволода це не зупинило, і він домігся свого. Після того, як усе припинилось Всеволод вийшов з кімнати, цього разу не зачинивши дверей на ключ. Втім, Олена усвідомлювала, що бігти їй однаково не вдасться, тож залишалось лиш сподіватись на випадок долі. Надіятись на те що Всеволод отямиться було безглуздо. 

***

- Ти куди зібралась? - запитав, помітивши дружину зі сумочкою в руках.

- В ресторан, на роботу. - невпевнено відповіла Олена.

- Угу, зараз, розбіглась. - Всеволод різким рухом потягнув дівчину за руку та всадив її у крісло. - Забудь, Олена про ресторан, і про будь-які безглузді вилазки. Тепер лише зі мною, або з охороною виходитимеш з будинку. І взагалі, я вирішив, що годі тобі туди вештатись. Я продаю ресторан. Набридло ще й за ним приглядати.

- Я сама без проблем з ним справлялась. - відповіла, готова розплакатись.

Чоловік у відповідь гучно розсміявся.

- Звісно. Може ти його й придбала самостійно? - зиркнув зухвало.

- Ти мені купив.

- Правильно. Пам’ятаєш. Ну що зробиш, я дав, я й відібрав.

    З цього часу життя Олени перетворилось на справжнє пекло. Будні вона проводила вдома наодинці. Всеволод категорично заборонив виходити кудись без його згоди. Втім, Олена й сама нікуди не рвалась йти, тому що не хотіла, аби хто-небудь бачив її з синцями на тілі, які були вже звичним явищем. Після цього випадку, коли Олена спробувала піти від Всеволода, чоловік став схожим на звіра. Він сприйняв це, як зраду, підлий обман, на який він не заслужив. Чоловік не вимолював більше пробачень, як це було раніше. Без докорів совісті, він продовжував знущатися з дружини. З кожним приниженням, з кожною зрадою, з кожним ляпасом, з кожним новим ударом, Олена відчувала, як в її душі оселяється ненависть та огида не лише до свого чоловіка, а й до самої себе. Втім фізичний біль, який вона зазнавала ледь не щодня, був нічим в порівнянні з душевним. 

***

      Олена сиділа перед дзеркалом та розчісувала своє довге волосся, яке колись так любила. Нині вона б прагнула його обрізати, аби лише не відчувати цього болю, який спричиняв Всеволод, щоразу за нього беручи. Дівчина нанесла тонну тонального крему, щоб прикрити синці, які не встигали сходити з її колись радісного обличчя. До спальні увійшов Всеволод з коробочкою в руках.

- Це тобі. - вручив, очікуючи на реакцію дружини.

Олені насправді було байдуже, що там знаходиться всередині, її більше не тішили жодні дарунки, якими задарював чоловік. Усе-таки зумівши себе пересилити дівчина відчинила коробку, там було діамантове кольє, яке виблискувало бездоганними гранями при променях світла. Олена подякувала та змусила себе усміхнутись. Всеволод допоміг впоратись з прикрасою. Холодне золото оповило тонку шию, залишаючи неприємне відчуття. 

- Ходімо, а то запізнимось. - наказав роздратовано чоловік, помітивши, що Олені абсолютно байдуже до подарунка.

Сьогодні був влаштований благодійний вечір на який були запрошені й Всеволод з Оленою.  

- Ти можеш усміхнутись, вічно зі своїм кислим виразом обличчя, бісиш вже. - промовив чоловік, ледь стримуючи свій гнів.

Олена нічого не відповіла, вона натягнула усмішку, бажаючи, аби цей вечір, який лише розпочався швидше добіг кінця. 

Офіціанти розносили шампанське з різноманітними закусками, задовольняючи смакові вподобання усіх охочих. Дружини бізнесменів-благодійників вдаючи привітних осіб щось між собою гомоніли, в той час, коли їхні чоловіки з гордо піднятим лицем всміхалась перед камерами. Олені було байдуже до всього, що відбувається навкруги. Весь цей пафос її неабияк смішив, адже вона добре знала хто ховається за цими усіма масками. 

- Привіт, Олено. - перед дівчиною з’явився Артур. 

Побачивши чоловіка, Олена за довгий час вперше щиро усміхнулась, від нього йшло невидиме тепло, яке зігрівало і нагадувало, що у світі ще залишись світлі люди.

- Як ти, Оленко?

- А. - махнула рукою. - Може бути. Краще розкажи, як ти?

Тінь печалі й болю пробігли по обличчю чоловіка. Артур й досі не міг збагнути чому Аліна, яку він так сильно кохав, втекла навіть з ним не попрощавшись. Олена одразу зрозуміла, що для Артура відносини з її подругою були чимось значно більшим, ніж просто любовні.

Олена несподівано для чоловіка пролила на його ідеально білосніжну сорочку червоне вино. Вдавши шоковану та засмучену цим вчинком, Олена вихопила з рук офіціанта, який зі швидкістю супермена з’явився перед ними - суху серветку та почала витирати пляму. Не підіймаючи голови, вона тихо промовила, йти за нею в туалет. Офіціант їх мило провів, не розуміючи, що тим самим підіграв у видуманій Оленою грі. 

Як тільки-но вони опинились на одинці, Олена поспішила непомітно всунути до рук Артура записку написану колись Аліною.

- Це від неї? - запитав, здогадавшись.

Олена кивнула, нервово, поглядаючи у бік звідки до них прямував Всеволод. Артур усе збагнув та швидко заховав написане до кишені. 

- Що тут у вас трапилось? - поглянув на величезну червону пляму, яка красувалась на братовій сорочці. - Олено, ти як завжди, немов, розтяпа якась.

- Все гаразд, вона випадково. - втрутився Артур. - Не свари її.

Всеволод невдоволено поглянув на брата, а потім на дружину, однак промовчав, тут було не те місце, де б він міг вилити всю свою злість.