Епілог

    Олена розкрила парасолю, ховаючись від дощу. В іншій руці вона тримала букет квітів, які поклала на могилу. Дощ бився об жіночу парасольку, приємно втішаючи слух. Весна цього року не поспішала тішити своїм теплом та сонцем чим викликала людське невдоволення. Втомлені холодом, похмурими днями, люди нарікали на несприятливий клімат і потребу у вітаміні D. Олена ж навпаки насолоджувалась погодними умовами, злива й грім її більше не лякали, а дощ налаштовував на потрібний творчий лад. Стіни в будинку стрімко поповнювались картинами, які Олена власноруч продовжувала писати. 

- Ой. - зойкнула, відчувши поштовхи в животі. 

- Тільки не кажи, що почалось. - з тривогою промовила Аліна, яка стояла поруч.

- Ще рано. Не лякайся. Просто людина дає про себе знати. - Олена ніжно провела рукою по досить випуклому животику.

- Мирослав зрадів, коли дізнався, що у вас буде син? - запитала подруга.

- О, ще і як. Вже уявляє, як вони разом гратимуться у хлопчачі ігри.

- Ох ці чоловіки. - відповіла Аліна, закотивши очі.

- А як твої хлопці? Ладнають?

- Не те слово. Іноді в нашій сім’ї я почуваю себе зайвою. Але я не ображаюся, навпаки це таке щастя, коли двоє тобі дорогих людей, як то кажуть - перебувають на одній хвилі.

Аліна поглянула на надгробок звідки на них дивились знайомі зеленкуваті очі.

- Артур був би чудовим батьком. - з жалем промовила, вдивляючись у фото. В знак підтримки Олена поклала свою долоню на руку подруги. - Коли я дізналась, що вагітна від нього, то не на жарт злякалась, бо розуміла, якщо Едік дізнається усю правду, безсумнівну поквитається з нами обома. Я не могла ризикувати життям нашої майбутньої дитини та життям Артура. Тому втекла. - Олена стисла ще міцніше руку подруги, помітивши, як тій важко даються спогади. - Тоді в записці, я зізналась, що невдовзі він стане батьком. Я просила вибачення, за те, що прийняла рішення за нас двох. Написала, що кохаю і сподіваюсь, що наші шляхи колись перетнуться. - дівчина закусила до болю губи. - Не перетнуться. - з жалем в голосі зазвучали її слова.

- Мені жаль, Алінко. Я не хотіла, щоб так вийшло. Якби я йому тоді не зателефонувала...

- Олено, тут немає твоєї провини. Не вини себе. - строгим тоном промовила Аліна. - Чуєш? Я впевнена, Артур би цього не схвалив. 

Дівчата поглянули на фото чоловіка, все такий же добрий погляд і привітлива усмішка, він назавжди залишиться в серці кожної з них.

***

     Олена піднялась на стілець, поправляючи картину, яка подобалась їй найбільше. На ній рівними рядами вишукувались кущі лаванди, які заворожували погляд. Поміж ароматних рядів, стояла дівчина в літньому капелюшку, одягнена в довгу жовту ситцеву сукню, яка розгойдувалась на вітрі. Молода жінка тримала у руках оберемок квітів, схиливши до них голову, аби насолодитись неземним запахом лаванди. Картина висіла на стіні у самому центрі, виділяючи інших не менш дивовижних для людського ока. 

- О, а ось і наша мама. - звернувся Мирослав до маленького хлопчика, якого тримав на своїх руках. 

- Оленко, обережно, бо ще звалишся. - турботливо промовив чоловік.

- Я вже завершую. Вирішила трішки перемістити картини. 

Мирослав подав їй свою руку, аби допомогти спуститись. Хлопчик при виді мами одразу потягнувся до жінки.

- Ходімо до мене, мій солодкий. - поцілувала у рум’яну щічку. - Був з татком в дідуся?

- Дідя, Андійка гойдада. - проговорив хлопчик на своїй дитячій мові. 

- Так, мій любий, ти гойдався на гойдалці, яку наш дідусь змайстрував для свого маленького Андрійка. 

- Му, ковка. - продовжив розповідь хлопчик, показуючи у бік двора, де неподалік паслась Манька.

Олена занурилась у біляве волосся сина, вдихаючи дитячий запах. Схожі риси й сіро-блакитні очі, які були у Мирослава не залишали сумніву, що це його рідний син.   

Мої любі читачі, дякую, що проживали життя разом зі мною і нашими героями. Дякую, що не скупились на коментарі та зірочки. Нагадую, що для автора це справжня винагорода! Обіймаю кожного. До нових зустрічей!

Ваша Тетяна Котило (Вільна Творити).