Глава 2

Дебора округлила очі від здивування. Літак трохи тряхнуло. Тож вона схопилася за ручки крісла. Вел миттєво зблідла.

- Не хвилюйтеся, шановні пасажири! Все добре! – оголосила приємним голосом молода стюардеса. – Можете знімати паски безпеки.  

- Я правильно зрозуміла? – запитала Дебора. – Ти пропонуєш мені стати аферисткою?

- Чому відразу аферисткою? – схилила голову набік Валері. – Це лише обмін. Ми ж не обкрадаємо нікого. Нікому не завдаємо шкоди. Я боюся летіти до родини Моретті через те, що не знаю, для чого я їм знадобилася. А якщо я раптом отримала мамин спадок? І вони хочуть змусити мене підписати відмову?

- То краще відправити в те зміїне кубло мене? – фиркнула Дебі. – Чужу людину не шкода…

- Деб, - Вел спокійно торкнулася руки дівчини, – тобі не варто ризикувати життям і відмовлятися підписувати документи. Твій підпис не має ніякої юридичної сили. Зате ми дізнаємося їх мотиви. Хочу подивитися на їх здивовані фізіономії, коли виявиться, що законна спадкоємиця нічого не підписувала.

- Хочеш, щоб мене притягнули до кримінальної відповідальності? – прошепотіла Дебі. – Я на таке не згодна.

- Ну яка кримінальна відповідальність, люба? – закотила очі Вел, торкнувшись руки стюардеси, яка саме проходила зі столиком для їжі повз них. – Можна нам вечерю?

- Так, - привітно усміхнулася струнка жінка. – Зараз привезу!

- Ти ж нічого поганого не робиш, - запевнила Валері. – Просто поживеш місяць в їх багатій родині та й усе. Думаю, вони виконуватимуть кожну твою забаганку, оскільки відчуватимуть свою провину через смерть моєї матері та їх бездіяльність. Тобі не варто хвилюватися. Ти їдеш до них для знайомства.

- А ти? Що робитимеш ти? – запитала Деб, згадуючи слова мачухи. «Дівчинці потрібне перезавантаження. Нові емоції. Нові враження». – І якщо зателефонує мій тато?

- Хіба ти не зможеш підняти слухавку? – здивувалася попутниця.

- А якщо зателефонує на стаціонарний?

- Я побачу код Чикаго і просто не відповідатиму на дзвінок, - відповіла Валері. – Повідомлю тебе про це і ти зателефонуєш їм сама, вигадавши, що була в душі чи на вечері.

- Я… ніколи так не робила, - прошепотіла Дебора, склавши пальці в замок. – Це трохи не правильно…

- А відправити тебе через океан в такий час можна? – запитала дівчина. – Може звичайно тобі й потрібно змінити оточення, але наодинці ти на стіни лізтимеш від відчаю, болю, образи та самотності. Щоб забути отой весь жах, краще потрапити в якусь нестандартну ситуацію. Я ж пропоную тобі опинитися в родинному колі, де цінують сімейні традиції. Як написала бабуся, вони володіють незліченими землями, де ростуть цілі плантації виноградників. Вони виробляють вино власної марки. Познайомишся з їх володіннями, скуштуєш вина. Можеш навіть розповісти свою історію про того нареченого-козла. Це викличе ще більше співчуття до тебе. Вони ж все одно не знають нічого про моє життя. Не сердься на мене, та я просто не зможу їх бачити. Не зможу сісти з ними за один стіл. Їх ігнорування скільки років зробило свою справу. Я не відчуваю себе частиною їх родини. Моя мама часто говорила – розраховуй лише на власні сили. Зараз мені до них не можна. Рана ще свіжа і я нароблю дурниць. Можливо їх мотиви й хороші. Можливо вони й справді хочуть познайомитися ближче. Та я… не готова! Не хочу завдавати їм болю. Я занадто ображена, знервована та роздратована.

- Я розумію! – прошепотіла Дебора. – Я теж ображена на свою родину за таке ставлення до себе. Моя матір померла, коли мені було десять років. Тепер я живу з мачухою та зведеною сестрою.

- І б’юся об заклад, що життя в тебе не мед, - промовила Вел. – Тому ти й не довіряєш нікому навкруги. Та насправді я хороша людина. Якби була поганою, то поїхала б до тієї родини, обдерла їх, як липку, і повернулася до Чикаго вже багатою та видною нареченою. Та я цього не хочу. Єдине, чого я хочу – отримати час, щоб зважити всі «за» та «проти». І вирішити нарешті, чого я хочу в житті. І чи хочу знайомства з цими людьми. Якщо ти не погодишся, я тебе зрозумію. Не легко піти на конфлікт зі своєю совістю.

Дебора важко зітхнула. Насправді пропозиція цієї незнайомки була доволі привабливою. І вона добре розуміла, що опинившись на самоті, лізтиме на стіни від думок та спогадів.

Чому? Чому це сталося саме з нею? Як лагідний та закоханий Лукас міг виявитися холоднокровним вбивцею? Хіба міг він вбити вагітну дівчину?

Вагітну? Тобто між ними з цією… Ізабелою чи Ізабель… як там її було звати… були інтимні стосунки. Була справжня пристрасть саме тоді, коли вони готувалися до весілля? І від цієї пристрасті зародилося життя… Справжнє життя, яке він чи хтось інший знищив. Як так? Як таке взагалі могло статися? Нащо він тоді взагалі робив їй пропозицію? Чому не одружився з вагітною Ізабель?

Думки одна гірше іншої заполонили свідомість. На очі знову навернулися сльози. Горло стиснула холодна рука.

- Добре! – раптом прошепотіла Дебора. – Я погоджуся на цю авантюру. Мачуха права. Мені потрібно змінити звичне життя. Потрібно зробити щось, чого від себе ніколи б не очікувала. Думаю і рідні такого від мене не очікували б. Та якщо залишуся на самоті, то жалітиму себе й страждатиму весь час, бо сумні та неприємні думки постійно з’являтимуться в голові. Почну аналізувати кожен свій крок. Пробуватиму з’ясувати, що сталося і як я могла опинитися в такій ситуації. Виправдовувати, жаліти або засуджувати Лукаса, знаючи, що якщо він навіть і не вбив ту вагітну дівчину, то зробив їй дитину в той час, коли готувався до весілля зі мною. Це огидно. І таке не пробачають. Тож буде краще, якщо на деякий час я опинюся серед незнайомих мені людей, щоб не слідкувати за подіями та не чкурнути до нього, коли його випустять з в’язниці.

- Тільки не говори, що ти готова його пробачити? – фиркнула Вел, розкладаючи вечерю, яку принесла білява та струнка стюардеса. – Таких не пробачають…

- Знаю…

Вони мовчки їдять кілька хвилин, а потім Вел дістає свій гаманець й витягує фото.