Глава 3

- Не бачу нічого смішного, - ричить смаглявий незнайомець. – Скільки разів просив тебе не називати мене цими дурними прізвиськами?

- Чого ти, коханий? – довгонога красуня надуває червоні вуста та поглядає на нього ображеним поглядом з-під довгих та пухнастих вій. – Що поганого в тому, що я назву тебе Пусічка? Це ж твоя кузина. Чого нам її соромитися?

Незнайомець переводить на Дебору роздратований погляд й видавлює з себе подобу усмішки. Правда вона виходить схожою на вищир звіра. Тож Дебі відразу перестає посміхатися. А шкірою повільно повзе якийсь холодок. Таким власним та серйозним здається цей погляд «кузена».

- Адріано Моретті, - впевнено протягує він долоню до дівчини. – Бабуся Марія просила тебе зустріти…

- Там для тебе вже кімнату готують, - усміхнулася смаглява красуня з довгими ногами. – Я говорила Пусі… Адріану, що коли ми одружимося, то я хочу спальню в таких же кольорах…

Дебі закам’яніла на кілька секунд. І було невідомо, її стан від того, що її приїзду очікують чи від того, що ці двоє планують весілля. Адріано такий серйозний, зважений, мужній, а довгонога «Пусічка» - зовсім не придатна до сімейного життя. Дебі уявила її на кухні зі шматком тіста. Матір Божа! Та в неї те тісто буде й на голові.

- Ти мене не представиш? – запитала схвильовано наречена.

- Джорджиана Сантіно, - буркнув він. – Це всі твої речі, Валері?

Дебі оглядала незнайомку, коли її мозок раптом нагадав їй, що Валері – це вона.

- Ти німа? – раптом гаркнув Адріано. – Це всі речі?

- Боже! Скільки в тобі отрути? – фиркнула Дебора. – І за що цікаво Джорджиана тебе покохала? Вона така світла, добра, щира дівчина. А ти? Набундючений, злий і ненависний… троль…

- Хі-хі! – Джорджі погладила свою собачку, яку тримала на руках. – Бачиш, Пусічка, я дуже сподобалася твоїй кузині. А це…

- Йдемо вже! – він підхоплює сумку Дебори й прямує до виходу. – Бабуся готує святковий обід. Не гарно затримуватися отут, обмінюючись телячими ніжностями.

Джорджиана махнула на нього рукою.

- Не звертай уваги! – прошепотіла вона тихо, схилившись змовницьки до неї. – Зазвичай він інший. Не розумію, що з ним сталося? Чого раптом скільки злості? Взагалі-то він очікував твого приїзду. Навіть сам запропонував зустріти тебе. А зараз… А! Минеться!

Дебора лише уважно оглядала широку та напружену спину Адріано, який прямував до виходу, не звертаючи уваги на туристів та гостей міста. Прямо тобі зірка йде! Розступіться всі перед королем роздратування!

- Все гаразд, Джорджиано! – усміхнулася Дебі. – Як звуть оцю красу на твоїх руках?

- Це Камілла, - вона переклала чихуахуа на інший бік, ближче до Дебори. Собачка озиралася навкруги, час від часу рявкаючи на когось своїм тоненьким голоском. Настовбурчила свої вуха й дивилася зацікавлено на людей, які мелькали мимо них.

- І давно ви разом? – запитала Дебора.

- Камілла в мене вже другий рік…

- Я запитувала чи давно ви з Адріано разом? – посмішка розтягнула вуста.

- З Адріано? Вже рік, - усміхнулася Джорджиана у відповідь. – Всі очікують його пропозиції руки та серця…

- Всі? – дивується Дебі. – Я думала, він має робити пропозицію тобі?

- Так і є, - розсміялася нарешті наречена Адріано. – Та, як його сім’я, так і моя велика родина очікують, що ми нарешті поріднимося. В Італії шлюби за домовленістю. І я щаслива, що батько вибрав мені саме такого нареченого. Він гарний, як Бог. Правда?

- Безперечно, - підтакнула Дебора, закотивши очі під лоба. Ще б пак! Спробуй скажи, що він не гарний? Хоча брехати не варто. Він гарний! Це правда. Та от характер. Не дай Боже!

- То коли він має освідчитися тобі?

- Ой! – хихикає Джорджиана. – У нас одружуватися до двадцяти п’яти років вважають дурістю… Бо якщо щось не складеться в шлюбі, то розвестися не так просто.

- Чому? – підіймає здивовано брови Дебора. – Подали заяву і за місяць вас розведуть…

- Не за місяць, а за три роки, - виправляє наречена «кузена». – А сам процес розлучення може тривати до десяти років. Тож італійські чоловіки ставляться до шлюбу дуже серйозно.

- Та якщо впевнені у своїх почуттях, то думаю, що не стануть тягти кота за хвоста…

- Валері, - Джорджиана знову дзвінко розсміялася, – я така задоволена, що ти виявилася такою хорошою дівчиною. В родині Моретті самі хлопці. Навіть товаришувати немає з ким. А тут ти! Я й напросилася зустріти тебе разом з Адріано…

- То ви живете разом? – запитала Дебора, помітивши, як Адріано зупинився біля порше червоного кольору з відкидним верхом. Й без зусиль відправив сумку до багажника.

- Ні! Що ти? – замахала руками Джорджиана. – У нас цього не можна.

Гаряче повітря відразу потрапило в легені через ніс. Обличчя обдало гарячим повітрям, коли вони залишили будівлю аеропорту. Дебора озирнулася навкруги в пошуках справжньої Валері, але серед такої маси народу побачити її не вдалося. І невеличкий страх миттєво опанував її свідомістю. А совість почала потроху достукуватися до здорового глузду. Може відразу зізнатися й вирушити на пошуки справжньої Валері? 

- Дона Марія, - промовила поряд наречена Адріано, - вже не може дочекатися твого приїзду. Закладемося, що то вона телефонує моєму Пусічкі?

І справді, Адріано про щось говорить телефоном, озирнувшись на них. Вони підходять до порше. Адріано кладе слухавку й відчиняє для них дверцята. Дебора сідає на заднє сидіння, а Джорджиана вмощується поряд з нареченим. І коли дівчина підіймає очі, то помічає, що її розглядають в дзеркалі заднього виду мигдалеподібні темні очі красунчика Адріано. Цікаво, що означає цей прискіпливий погляд? Вишукує схожість з їх родиною?   

Молодий чоловік поспішно відводить погляд й повертає ключ в замку запалювання. Натягує на очі сонцезахисні окуляри й стискає пальцями кермо. Порше плавно рушає з місця.

- Джорджиано, ми відвеземо спочатку тебе додому, - говорить він, поки вона крутить музику в його авто. Камілла зручно вмостилася у нареченої «кузена» на ногах. Кумедно поклала голову на лапки й сонно блимала круглими очима.