Глава 5. Хулігани

Дома Автошка занудьгував. Василь наважився: «Ех, що буде те (то) й буде, поїдемо, Автоша, у парк, прогуляємося!» Парк, величезний і занедбаний, мав недобру славу. Вечорами в ньому, бувало, бешкетували хулігани. Василь хуліганів не боявся. Він виріс у цьому районі, і багатьох хуліганів знав, коли вони ще під стіл пішки ходили. А декого і лозиною пригощав.

Вечорами було вже прохолодно, і Василь одягнувся тепліше. Глянувши на автомобільчик, який їхав попереду широкою алеєю, він розмірковував: «Цікаво, машини мерзнуть? Треба б запитати у малюка». Василь уже не помічав, що думає про Автошку, як про дитину. Потім він задумався про майбутню зиму, про те, що треба утеплити бокс, щоб синок не мерзнув, підібрати йому зимову гуму.

Раптом із темряви на ледь освітлену алею виступили тіні. Автошки ніде не було видно. Тіні оточили Василя.

– Шановний, закурити не знайдеться? – глузливо протягнув начебто знайомий голос.

– Коли ви вже накуритесь! – з досадою сказав Василь. – Кому тут першому дати, щоб дим пішов? Підходь по одному!

– А якщо ми всі разом підійдемо? – продовжував знущатися знайомий голос, – не втомишся?

– Ви тільки так і можете – усі на одного. Що, один на одного страшно? – храбрився Василь, хоча страх потроху заповзав у душу слизькою змією. Та ще й Автошка пропав кудись, чи не трапилось з ним біди? Тут Василь розлютився – у нього дитина загубилася, а їм аби розважитись!

– А ну геть звідси! Я вас зараз по старій пам’яті лозиною відшмагаю! А тобі, Сашко, ще вуха надеру! Гадаєш, не впізнав? Мати знає, чим ти вечорами займаєшся?

– Не твоя справа, знає, не знає... – зніяковів голос. – Теж мені, вихователь знайшовся! Давай, витрушуй кишені, поки ми не витрусили!

– Ну тож спробуйте, – з погрозою промовив Василь, а сам подумав: «Як же їх бити, вони ж діти ще проти мене...» Тіні підступали все ближче, і ось вже проявились обличчя, які злобно посміхалися, передчуваючи розвагу. Василь повільно відступав, поки не вперся в чиїсь руки. Його з силою штовхнули вперед, і Василь упав, перечепившись через підставлену ногу. «Ой, як погано! – подумав він, – затопчуть же». І, закривши голову руками, приготувався до болю...

Раптом яскраве світло вихопило алею з темряви, одразу позбавивши тіні їх темної сили. Затуляючись руками від сліпучих променів, злісні хулігани перетворювалися в переляканих хлопчаків.

– Усім стояти, нікому не рухатися! Руки за голову! – прогримів посилений мегафоном голос, і відразу ввімкнулася сирена!

– Тікаймо! – заверещало відразу декілька голосів, і тіні миттю розчинилися в темряві парку. Світло часто­-часто заблимало.

– Стій, стріляти буду! – продовжував надриватися мегафон. – У вас є право зберігати мовчання і сопіти в дві дірки! Усе, сказане вами, нікому не цікаве! Ви можете зателефонувати мамі чи татові! – не вгамовувався оратор. Лежачи на землі, Василь підняв голову і рукою прикрив очі від сліпучого світла. Підвівшись, він обтрусився і пішов назустріч голосу, ледве стримуючи сміх і волаючи на весь парк: «Не стріляйте! Злочинці втекли, організуйте переслідування!» Ставши прямо у світлі фар, він жартома підняв руки вгору, потім схрестив їх унизу, зображуючи жест «глуши мотор»! І вже не стримуючись, реготав на все горло, відчуваючи, як нервова напруга тане наче лід і на душі стає легко і радісно. «І де ж ти так навчився, синку?» – лагідно запитав він, упритул підійшовши до Автошки.

Повна версія книги: https://abuk.com.ua/catalog/books/1168

Аудіокнига: https://abuk.com.ua/catalog/books/382