2. Викрутасик і Бодайтрошки.

Цим двом авжежкам-хліборобам, друзякам-нерозлийвода, завжди було про що порозмовляти. От і того разу, лежачі на зеленому трав’яному килимі, що вкривав похилі береги річки Завиванки, вони споглядали, як стрімка течія прямує за обрій. І ділилися нещодавніми враженнями:  

- А пам’ятаєш, Бодайтрошку, як Дід Шкарпетник на вчорашніх вечорницях у себе на подвір’ї розповідав про Велику Далечінь? Досі перед очима його лукава посмішка з-під бриля мариться. Не збагну ніяк: чи знов він якісь байки переказував, чи може намагався зацікавити, коли згадував «придивних істот»… Мовляв, вешталися вони колись на теренах Великої Далечіні лісами і долами, нібито вартували… А що там взагалі можна боронити? І кого? Дика місцевість!    

- Та я взагалі геть-чисто заснув, Викрутасику!

- Як це «геть-чисто»? - Викрутасик подивився на свого друзяку, пам’ятаючи, що зазвичай Бодайтрошка дуже цікавило, про що Дід Шкарпетник розповідатиме. Однак, якщо розповідь була не про щось їстівне або питне, то Бодай, звісно, дослуховував. Але наприкінці завжди починав куняти. А тут виявляється, що взагалі «геть-чисто» заснув.

- Як-як, та отак! - трохи насупився Бодайтрошки, проте розуміючи, що щось досить важливе тоді все ж таки проґавив.

- І чому саме останнім часом він про Велику Далечінь згадує? - не вгамовувався Викрутасик. - А раніше коли-не-коли одним слівцем, ну, двома-трьома.

- Чому-чому, авжеж, краще ти мені скажи, друже! - почав переводити розмову у більш цікавішу для себе площину Бодайтрошки. - Коли Дідусь Шкарпетник, як завжди по закінченню вечорниць, роздавав на ґанку нові шкарпетки, чому ти мене не розштовхав, щоб я прокинувся? Тільки-но подивись! - Бодай грайливо, майже під самий ніс, підсунув Викрутасику ногу, на якій красувалася дірява шкарпетка. А палець крізь дірку виглядав, мов сонний ховрах з нори, якось природно-сором’язливо.

- Авжеж! В тебе тих шкарпеток, як тих мурах у мурашнику! - віджартовувався Викрутасик, ловкенько відштовхуючи простягнуту ногу Бодайтрошка і захоплюючи того, бавлячись, за шию. - Чи ти вважаєш ніхто не здогадується, що ти навмисно вдягаєш діряві, сіренькі, такі старенькі і невиразні шкарпетки, щоб Дідусь тобі поспівчував, і неодмінно, для поліпшення настрою, подарував новенькі з самими чудернацькими візерунками, - продовжував Викрутасик, куйовдячи нечесане гребінцем волосся Бодайтрошка.

- Не чіпа-а-ай! - протяжно проскиглив Бодайтрошки, сміючись та вириваючись з не цупких товариських обіймів Викрутасика. - Це справді так помітно?

- Авжеж! – підтвердив Викрутасик, вже ледь стримуючись, аби не пирснути від сміху та й раптом не образити Бодайтрошка.       

- Ну, і нехай! - незворушно наполягав Бодайтрошки. - У кожного з нас знайдеться достатня кількість шкарпеток, щоб…

- Годі, шкарпетний збирачу! – жартома обірвав приятеля Викрутасик, розуміючи, що про свої особисті вподобання Бодайтрошки може теревенити нескінченно. – Гайда! Зробимо щось корисне, щоб Дідусь Шкарпетник не вважав тебе невдячним!

- Дідо про мене б такого ніколи не подумав! - трохи зніяковів Бодайтрошки.

- Отож-бо й є! А щоб і надалі так і було, насамперед мусимо навідатись до Комори Папуцуна, позаяк Дід Шкарпетник просив улагодити із ним питаннячко щодо зберігання цьогорічного борошна.

- Авжеж! Пам’ятаю, як минулого року Папуцун тільки і встигав бухтіти невдоволено, коли ми всі гуртом з усіма нашими авжежками-хліборобами від млина із борошном приїхали. Силу-силенну ми тоді возів з мішками до Комори звезли. Я ще тоді свої улюблені вихідні блакитні шкарпетки із жовтим колоском подряпав, коли з воза злазив. 

- Пригадую, як Папуцун почав бігати поміж возами, - Викрутасик миттю підвівся на ноги, потішно впер ліву руку кулаком у бік, а праву - долонею у скроню. І почав кумедно зображати метушливого Папуцуна. – Підбігає, мовляв, що в мішках? Йой, житнє борошно, хтозна-скільки! А в тих мішках що? Йой, борошно пшеничне, незліченно! Потім, мовляв, ну, чого регочете? Чому не попередили про обсяги? Де це все складати? До кого бігти?

- Ой, не можу! Дуже схоже! - нарешті зайшовся сміхом Бодайтрошки. - Справжнісінький Папуцун-комірник! Ото була справжня сміховина!

- Якби не приспів вчасно Дід Шкарпетник, хто б тоді Папуцуна втішив? Навіть і гадки не маю!

- Авжеж! Тоді ми спокійнісінько всі гуртом до вечора і впоралися! Все борошно у Комору вмістилося, ще й трохи місця лишилося…

- Авжеж! Саме для того, щоб шановний Папуцун там ще й зміг своє чималеньке крісло розташувати. А якщо не вийде, то хоча б на якогось маленького дзиґлика, але все одно обов’язково всістися! – не втримався від жарту Викрутасик. 

Після цих слів друзяки-авжежки, один краще за іншого, променисто заповнили щирим сміхом усю долину, а потім наввипередки побігли вздовж річки, пристрибуючи та весело вигукуючи тільки їм одним зрозумілі звуки.