8. Накоська і Білохвостий.

Сонце починало потроху втомлюватися і поволі клонитися до обрію, а Дід Шкарпетник все ще сидів у садку біля своєї хати. Тут, у затишку гіллястої розлогої груші, за довгим дубовим столом, він цілий день невтомно працював. Товстелезні господарські зошити, купи папірців, відкриті теки - суцільним різнокольоровим рядном вкривали усю поверхню столу. Дідусь порівнював записи на одних папірцях із записами у зошитах, іноді відволікався, походжаючи задумливо навколо груші, і знов сідав за стіл, щось клопітливо занотовуючи. Сезон врожаїв добігав кінця, і за авжежчиним календарем черговий рік також завершувався. Завжди о цій порі Дід Шкарпетник ретельно підводив підсумки, котрі незабаром оголошувалися на Сонячних Вечорницях – головному святі авжежок. Під час свята авжежки згадували: чим яскравим запам’ятався спливаючий рік, як підготувалися до міжсезоння, хто особливо відзначився, а хто, навпаки, не досягнув бажаного і потребує втіхи та підтримки побратимів.   

На пишні гуляння біля садиби Діда збиралися всі авжежки, навіть із самих віддалених куточків авжежчиних земель, і усівали схили всього пагорбу, де на верхівці і стояла Шкарпетникова хата. Схили пагорбу вистелялися святковими скатерками, які, неначе білі тонесенькі струмочки, несли своїми уявними хвилями величезне розмаїття смачних страв, зверху і до самого підніжжя. Вдосталь наласувавшись, чесне товариство, зазвичай, потребувало веселощів. Надприродна авжежчина жага до змагань постійно втілювалася у вигадуванні різноманітних турнірів. Здобути звитягу у подібних заходах було вкрай важливо і почесно! Переможців як личить вшановували! Спочатку, неодмінно найліпшим живописцем, вимальовувався майже у повний зріст портрет такого авжежки. Потім найкращим віршарем обов’язково складалися декілька рядків, що відразу закарбовувалися на портреті. Зрештою, зображення видатного авжежки встановлювалося серед інших подібних вздовж «Стежини Прослави авжежок», котра піднімалася пагорбом і двома тинками обабіч вела до самої садиби Діда Шкарпетника. На тинках подекуди сушилися баняки з глечиками, на них де-не-де грілася під сонцем дрібна комашня, а з картин посміхалися безтурботні авжежки.

Давненько з’явився на «Стежині Прослави» портрет неодноразового переможця верхогонів на цвіркунах - авжежки-вістуна Накоські. На картині він так і був зображений у нескінченному стрибкові, верхи на спині у свого нерозлийвода вусатого товариша - цвіркуна на прізвисько Коська. Сонячно-золотою фарбою були виведені на портреті такі рядки:

«Із вітром в полі ти змагався,

Від крапель зливи увертався,

Щоб новину звістити вчасно -

Хай шлях освітить зірка ясна!»

Не даремно авжежки віддавали відчутну шану Накосьці. І річ тут не тільки у незліченних перемогах у верхогонах на цвіркунах. Його обов’язки, насамперед, полягали у сповіщенні авжежок про всі найважливіші події, що відбувалися на теренах авжежчиних земель: поради Діда Шкарпетника щодо господарювання, допомога у владнанні будь-яких непорозумінь поміж авжежок, ґрунтуючись на настановах Діда, і, найголовніше, невпинний дозор просторів, які населяли авжежки, від краю і до краю.

В той день, коли Шкарпетник сидів і завзято працював під грушею у своєму садку, Накоська якраз і повернувся зі своєї багатоденної подорожі. Він волів доповісти Дідові про стан авжежчиних справ. 

- Вітаю тебе, друже Накосько! – радо промовив Дідусь Шкарпетник. – Ти саме вчасно поспів! А я було тільки-но згадав, де ж це мій Накосю, ніяк без нього не зведу все докупи. Бачу, що не на жарт втомився. Ну, тоді давай-но, потроху, став свого цвіркуна у затишок і приєднуйся до мене. Я саме збирався вечеряти!

- Дякую, Дідуню! - відповів Накоська і, жартівливо посмикуючи свого цвіркуна за вуса, додав: – А для Коськи знайдеться чимсь поласувати?

- Авжеж! – посміхнувся Шкарпетник. - Припинай його онде біля яблуньки. Я там, нібито знав, заготовив йому у цеберку молоденьких качанчиків кукурудзи. Пригощай свого стрибунця!

- А ось за це від нас обох подяка! - зрадів Накоська. – Почув, Косько? «Качанчики»! Бачу-бачу, вже вуса притиснув від задоволення! Тоді гайда!

Накоська ловкенько зістрибнув з цвіркуна, обережно розсідлав його і повів припинати під яблунею. Потім, неподалік під рукомийником, він ретельно вимив руки й обличчя і, перекинувши рушник через плече, попрямував до столу, неквапливо обтираючи долоні. Помітна втома від нагальних справ давалася взнаки. Знявши з плеча свою дорожню торбину, Накоська присів за стіл поруч з Дідом Шкарпетником, старанно склавши рушник поряд на лаві.

- Встигли б раніше, - продовжував Накоська, - але на зворотному шляху потрапили з Коською під зливу. Тому вимушені були перечекати поки негода вщухне.

- І де саме вдалося знайти притулок? – турботливо запитав Дід Шкарпетник.

- У річковому будинку Талапахи. Адже так співпало, що згідно з прокладеним мною шляхом, плавуче поселення авжежок-рибарів залишилося кінцевим серед місць, які Ви, Діду, просили відвідати.

- Ну і як там його життя-буття складається? І взагалі, як здійснюється рибна заготівля у авжежок-рибарів? – почав було із захопленням допитуватися Шкарпетник, але раптом осікся і з розумінням жартівливо додав: – Ой, леле! Що ж це я - старий забудько? Пообіцяв нагодувати, а сам мерщій розпитами дошкуляти!