2.1

― Як вона? ― запитали голосом нашої викрадачки.

― Я залишив її в капсулі що регенерує.

― У якій капсулі? У мед блоці вони усі на місці, ― спокійно від Марківни.

― А я залишив її в тій, яку ми знайшли на кораблі портлеанця.

― Там щось уціліло після падіння? ― здивовано.

― Так. Портеанец, капсула і пара костюмів.

― Гаразд, допомогла їй капсула? ― стук по корпусу цієї самої капсули.

― Не знаю.

― Так глянь, дурень, ― виразний ляпанець не знаю почому, але сподіваюся по голові цього самого дурня і сподіваюсь досить сильний та болючий. А що, зробити я нічого не можу, так хоч помрію.

― Слухаюся, ― кроки наблизилися до мене. Постаралася вирівняти дихання, щоб не видати себе. ― Дихає, але в себе ще не прийшла.

― А прилади що показують? ― не відставала наша викрадачка від дурня.

― Дек вони ж не наші, ― неголосно обурився хтось.

― Гаразд, дихає вже добре. Може у них капсула по-іншому працює. Простеж, щоб подання їжі їй здійснювалося тричі. Усік?

― Так. Слухаюся.

― Якщо по прибуттю на планету замовника, вона також буде мати не товарний вигляд, як зараз, замість неї заміж за клієнта підеш ти. Це теж усік?

― Так, ― тепер уже в голосі переважає страх.

― Одяг їй принеси й ще відрізи тканини. І не скупися. Візьми зі складу краще.

― Навіщо? ― ось тупе створення. За надом. Сказали значить роби. Ага, це я так обурилася про себе. Шкода в слух не можна.

― На Землі заведено спати, завертаючись клаптиками різноманітної тканини, мерзнуть вони, ― пояснила Марківна.

― А, зрозумів, ― радість в голосі була така, ніби йому не пояснення надали, а грошей відрахували.

― Коли прийде в себе, даси їй інформаційний планшет. Нехай освічується у якому світі тепер житиме. Добре якщо дівчинка виявиться свідомою, якою я її й бачила на самому початку нашого короткого знайомства. І не стане ламатися, просто прийме свою долю такою яку я їй визначила, ― дуже у цей момент хотілося видати увесь свій арсенал лайливої мови. Але ні, я мовчу, на вус мотаю й втекти планую.

― Я вас почув. Коли вона опритомніє капсулу звідси забирати? ― побарабанив по кришці.

― Нехай тут буде. Все одно як їй користуватися правильно ми не знаємо.

― Все буде виконано.

― Дізнаюся, що ти ліз до неї своїми клішнями, викину в відкритий космос.

― Усік, ― голосом, який поник, вимовив той, хто напевно вже придумав план своєї розваги, ― Годувати, одягати, балувати, освічувати й не приставати.

― Молодець, ― смішок, ― Дій.

     Почула, як дві пари ніг покинули мою каюту-камеру. Для вірності полежала ще трохи й через час встала. Як не дивно, після відвідування мене цією парочкою я почуваю себе значно краще, та і страх поступився місцем рішучості. Крадучись підійшла до того місця де, приблизно, розташовувалися вхідні двері. Тихо. Ось і чудово. Розвернулася й попрямувала до пораненого або пораненої невідомо кого, для надання подальшої допомоги не знама як. Знову облапала стіну, а знайшовши потрібне поглиблення, натиснула на нього. Двері відчинилися з шипінням. Підкралася до тіла, що лежало нерухомо. Намагаючись не спричиняти ще більше травм потягла до капсули. Боже, бідні наші бабусеньки й прабабусеньки, якого ж їм було тягати на собі таку тяжкість по полю де йшов бій. Важко так, що руки німіють. Але не здаємося, бо життя є неоціниме. Притягнула безпам'ятне тіло й давай цього бугая (те що це хлопчик, стало помітно за деякими ознаками, що стирчать крізь прорваний еластичний костюм) втягувати в лікувальну капсулу. Неймовірно яка в нього шкіра смуглява, а яка гладка на дотик. А ще на голові волосся на вид наче проволока й заплетене в косу, пальці довгі, а флангів чотири. Анатомічно схожий на людину. Якщо придивитися у подробицях так чоловік як чоловік. Щось я раніше не помічала за собою бажання так кристально роздивлятися людей.

― Яка цікава у вас зовнішність, ― проговорила, намагаючись не дивитися у бік пошкодженого нижче пояса костюма, ― Ще б трохи легші були то ціни вам би не було, ― усе це я казала, затягуючи його кінцівки в капсулу. ― Зараз ось вас роздягнемо, ви не подумайте не задля цікавості, а щоб виявити всі рани. Тоді визначимо фронт робіт і включимо капсулу. Знати б ще як вона включається... але це нічого, метод потикати по всіх кнопках ще ніхто не скасовував.

Уф, нарешті уклала хворобливого, здерла з нього залишки одягу й стала розшукувати де в агрегату під кодовою назвою "труна", кнопка "ВКЛ". Кнопку не знайшла, але на дисплеї висвітилися різні малюнки, ну треба ж, як в інструкції до санвузла. Трохи їх повивчала та вирішила що функція все включно йому вже точно не зашкодить. Натиснула відповідний малюнок й кришка агрегату стала повільно закриватися. Коли залишилось зовсім небагато до повного закриття капсули, незнайомець раптом розкрив свої величезні очі. Матінка природа, не буває такого фіолетового кольору з золотими вкрапленнями крихітних зірочок.

― Ух, цвіркун невгамовний, ось це очища! ― вирвалося з мене, ― Ви це, видужуйте пане. Гаразд? Добраніч, ― навіщось побажала йому наостанок.