продовження до 6 розділу

     Ось не знаю чому, а точніше навіщо я, обмотавшись пледом, кинулася на вихід. У коридорі зміркувала, що хоч репни мене зараз по голові не згадаю в якій стороні каюта капітана. Ялинки, та я просто не знаю де вона знаходиться.

― Самиця! ― окликнув мене інопланетний зебр, ― Чому без супроводу? ― а хтось капітальний жінконенависник, я дивлюся. Гаразд, ми знаємо правила в цій грі. Оченята долу і тужливо мекаємо:

― Заблукала я. До самця хочу, ― підвити голосніше головне не забула. Хоча б не засміятися в голос.

― Підемо, проводжу, ― полагіднів він. Навіть посірів злегка. Соромиться чи що? Еех, померла в мені актриса. Це ж потрібно, як природа над мужиком поглумилась. Він звичайно не білий в чорну смужку, але дуже близько до цього. Голова має довгасту форму, вуха ніби людські тільки трохи загострені на кінцях, а в мочки протягнуті сережки "тунелі". Уся шкіра сірувата з темнішими смугами, неначе веселий художник вирішив блазнюючи, розмахував кистю. Дуже колоритно, а в купі з кривими ногами виглядає...

― Що забула в коридорі? ― мій тимчасовий поводир поставив питання цілком благодушно.

― Захотіла поїсти, ― мовчати безглуздо, а брехати неприємно, навіть на благо.

― Тебе капітан не погодував? ― скрипнуло здивування навпіл з обуренням в його голосі.

― Чому не погодував? Погодував, просто я ненажерлива, ― враховуючи скільки солодощів нещодавно зжерла, так і не збрехала зовсім.

― А-а, туго йому з тобою припаде, ― почухав за вухом і торкнувся дивної сережки.

― Ой туго, ― поцокала язиком киваючи головою.

― Потішно, ― не повертаючи голови промовив він.

― Що, пробач? ― затнулася і трохи не впала.

― Потішно, говорю. Дивлюся на тебе і розумію, йдеш і нахабно мені брешеш.

― Чому це нахабно? ― здивував так здивував, ― І взагалі, у тебе що око на попі? Як ти можеш дивитися на мене? ― і тут моє здивування відбилося в клацнутій об підлогу щелепою. Люди, у нього реально око, тільки не на попі та не одне, а два. За вухами у нього розташувалася друга пара прихованих очей. ― Оце круть! ― потягнулася ручками, щоб поторкати.

― Ні, мені звичайно описали тебе як дивну і цікаву самицю з відсталої планети. Агов, самиця, ти примудрилася перевершити усі оповідання! ― не то захопився, не то скривдив мене він.

― Сам дурень, ― все ж вирішила образитися я. Так, на всякий пожежний.

― Ти чого? ― сторопів він від моєї надутої губи та теж ручками потягнувся, але не до очок своїх, а до мого лиця.

― Веди давай, дотепник, ― відштовхнула чужу кінцівку від себе.

― Продовжимо шлях тільки після того, як розповіси, що змусило тебе відправиться до головного. І це явно не для злиття.

― Слухай, Шерлок, а з чого ти узяв що це, ― помотала рукою, ― Не ваше оце саме злиття? ― і уперла одну руку у бік, а інший притримала плед що сповзає.

― Шермелок.

― Що?

― Ім'я наречення моє Шермелок, ― уточнив зебр.

― Ухти, правда? ― кивок, ― Приємно познайомитися, моє ім'я Діана.

― Знаю - знаю, Едуардівна.

― Можна без Едуардівни, ― звично поправила я.

― Ні, не можна. Капітан представив тебе саме так, а це означає, що називати тебе треба тільки так.

― Фіг з тобою, рибка золота. Пішли? ― мотає головою "ні". ― Ну що ще? Втрачаємо час.

― Навіщо йдеш? ― і ногою так топ.

― Мені здалося, що я бачила за бортом дивний корабель, ― призналася.

― Як він виглядав? ― тепер він став абсолютно серйозним.

― Трикутний, плоский, сріблястий, а ще від нього виходили жовтуваті промені.

― Кронтарианці. Біжи, треба доповісти капітанові, а я доки підніму тривогу.

― Бігти-то куди?

― Твоїх кроків двадцять, прямо, направо і вгору по сходах. Там одна каюта не заблукаєш. Швидше, ― підігнав він мене.

     Судячи з того як зебр змінився в лиці й рвонув з місця, ситуація не з простих. Видихнула і махнула в тому напрямі в якому мене направили. Короткий марш кидок привів до східців, а якщо бути точною до п'яти східців, по яких швидко піднявшись застигла. І як стукати? Дзвінка немає, двері щільно закриті й ізольовані від зовнішнього шуму. І що тепер? Не звикла відступати, а тому, розмахнувшись лівою ногою, зібралася врізати з усієї сили по залізу, чи з чого у них тут двері. Але бахнула по чомусь м'якому та лайливому. Просто та абракадабра з вуст капітана не могла бути ні чим іншим, як матюком, причому в мою сторону. Швидко опам'ятавшись, він схопив мене під ліктик, затягнув в каюту та зі словами: "― Ну нарешті ти сама прийшла", поліз цілуватися. Що я вам хочу сказати, цілується він дійсно класно. А напередодні невідомої небезпеки ще і відчувається посмак гостроти, немов приправа у блюді.

― Взагалі-то я не за цим, ― почала відштовхувати від себе сильне чоловіче тіло. Тверде таке, гладке з бархатистою шкірою під пальцями, без єдиного волоска, з переливами відтінків на шкірі та диханням (моїм, між іншим), що почастішало.