Бабусині історії

VIII Замок

 

     В нас за селом стояв замок. Великий був. Стіни такі були широкі, що хлоп лігав на впоперек і повністю слазевся. Та й навіть кулі з канона не брали.  Говорили, шо в тім замку колись давно жила якась або княгиня або королівна. Які там були файні вироблені стіни, вінка. Всьо в арках, виробах. А зал який був файний. Яка там була плитка чистенька, рівненька. Лиш танцювати. Та й так то всьо стояло. Бо то нічиє було вже тогди. Всі давно повмирали. А певно не встигли нікому передати або що. Бо так ніхто і не навідувався туда. Але там все шось сє творило. То шось все виділи, то хтось ходив, то чули шось. Могло й бути, бо там жили різні люди. Були й добрі й злі.

      Казали,що жив там один пан. І був він страшне багатий і скупий. Такий скупий, що то страшне. Тай якось раз пішов він рахувати своє золото під замком до півниці. Але якось сє двері замкнули тай він там вмер. Так таки на золоті тай вмер. Бо ніхто не знав де він є. А доки нарешті знайшли, то вже був мертвий. От так от мав міхами золота тай з голоду там вмер.

      Ну але то ще таке. Було й інакше. то ще мій тато розказував. Ше як був молодий. Та й робили вони там щось на тім замку. Ну та а хтоь був сказав, шо десь в піницєх тих, шо під замком має бути золото. Ну тай вони там робили. Але якось там найшли якісь двері з колодков. Та колодка така була величезна. Десь на кільо, а бо й два. Тєжезна. Ну і вони начєли ту колодку зривати. Ну ніяк немож. Шо не робили не йде.

      На другий день. Ні звідти ні звідти приїхала якась чорна бричка, запряжена чорними кіньми. Звідти вийшов якийсь панок, весь в чорнім. Але так файно вбраний. Видно шо не простий. І показав їм під ніс якісь документ, шо ніби то він має на той замок право. І сказав, аби вони ту колодку більше не чіпали. Розвернувся і поїхав. Більше ніхто йог ніде не видів. Тих хлопів такий страх напав. Шо більше на той замок не ходив ніхто в селі.

     А ще раніше розказували, шо там під замком був прохід аж хто знає де вів. Десь виходив аж за двайціть кілометрів. Ну тай якось було, що послали там когось аби пішов через той прохід. Шо там було? чого то післали? – То вже не пам’ятаю. Ну одним словом, той пішов. Та й десь на половині дивиться а там хтось стоїт. Ну стоїт ніби то хлоп і курит. Ну той якось заледве перейшов. Він мовчав і ніц не казав і той нічо не казав. Ну та хто там знав про той прохід там дуже. Хто там стояв? Хто його знає. Ну але розказували, що там жив колись такий пан, шо займавсє магійов. Мав свій кабінет, і там шось творив. Ну та ніби то викликав якогось духів вроді. То тогди було модно серед панів таким бавитися. Ну та й він мав одного сина. Ну та й дуже на нього мав надію. Бо то в нього був оден той хлопец. Ну та мав ше позашлюбну доньку. То він чи не знав чи не визнав. Байка. А той син дуже був таким мудрим хлопчинов. Дуже добре вчився. І дуже скоро всьо розумів. Старий дав го вчити десь далеко. І той там добре давав си раду. Та й так, десь потім аж поїхав був до Франції студіювати. Але й дуже сє інтересував різнов магійов. То потім став моцним магом. То як сє вернув то го не впізнали. Дуже був ся змінив. Якійсь такий став не привітний, злий, недобрий.  Та й старий потім не задовго вмер. Всьо передав сему. А сей начав скликати туда, до замку різнх, таких як він. То казали, шо сє з’їжджєли, гет хто знає звідки. Одинм словом там ворожили, творили шо хто хтів. Бо колись шо мали до роботи цілими вечорами. А особливо в зимі. Тай бралася їх там всяка холера. Були різні пани. Були такі, шо шось вчилися, читали, обсуждали між собов. Ну а були такі шо займалися бо знає чим. Та нічо так жив. На широку ногу. Але не довго. Десь років з десіть може трошка більше. Він був фест не добрий. Казали¸ шо любив мучити, знущатися з когось.

      Але раз так було файно на небі. То вже десь під вечір. Тай всі верталися з полі. Тут начулися хмари ні звідки збирати і до ночи такий дощ як вперіщив. Гет і град і блискало на пів неба. А ті люди, шотам ближче жили, то казали шо чули як він кричав в замку не своїм голосом. Десь на другий день,в же аж по обіді пішли люди до замку. Ну та хтіли знати шо сє робит. Ну та то так виглядало шо його голос. Прийшли а там казали, що всі сиділи переполошені. Вони полізли до йогос пальні а там… казали, шо він лижев на постели, весь пороздираний, лице порване, очи сє повипукали. Та як би шось страшне видів перед смертев. І на грудех така величезна рана. Видно вмер від втрати крови, бо всьо було залєте. І так його ні хто не хтів ховати. Бо то сє дуже напудили. Навіть їздили десь до біскупа аби той дав дозвіл на похорон. Той дозволу не дав. І сказав лишень аби постили і молилися і давали бідним милостиню. А на похорон не хтів дати дозвіл. Але якось його там поховали. Бо то він мав був багато різних колег високих панів. Ну то вони найшли якогось ксьондза. Але розказували потім, шо всі хто був на похороні, всі повмирали дуже скоро і то страгічно.

     А від тогди почелосє там. Ті, хто близько жив, то розказував, шо виділи як в його вікні сє світило, було чути якісь звуки. Не раз виділи шо хлоп, та як би він ходит на даху, або на балконі. А як файна така ніч місячна то добре видко навіть. В зимі не раз виділи. Перед свєтами.  Ті старі люди, котрі його знали – то впізнавали шо то чисто він. Файний такій, високий, в чорнім фраку, худий, з вусами, в окулярах. З тростинов в руках. Та й шось подібне виділи й тогди як приїхала була бричка. Але хто там про то подумав. Потім поговорювали, шо він продав душу дітькови аби мати безсмертя. А рана ніби то того, шо чорти вирвали з нього серце. Але то тогди ніхто то дуже сильно не розсосолював. Вмер то вмер. Тай по всьому.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше